Гібралтарська протока
| Гібралтарська протока | |
|---|---|
 | |
| Розташування | |
| Координати | 35°58′18″ пн. ш. 5°29′9″ зх. д. / 35.97167° пн. ш. 5.48583° зх. д. |
| Прибережні країни |  Іспанія,  Марокко, Гібралтар
|
| Море | Атлантичний океан, Середземне море |
| Розміри | |
| Середня глибина | 365 м |
| Макс. глибина | 900 м |
| Довжина | 58 км |
| Ширина | 13 км |
| Інше | |
| Міста та поселення | Сеута, Танжер |
| Мапа | |
| |
Гібралта́рська прото́ка (англ. Strait of Gibraltar, ісп. Estrecho de Gibraltar, араб. مضيق جبل طارق) — відокремлює Європу від Африки та з'єднує Атлантичний океан і Середземне море. На північному березі протоки знаходяться Іспанія та володіння Великої Британії Гібралтар, на південному Марокко та іспанське місто Сеута. Ширина протоки 14—44 км; глибина на фарватері 300 і 900 м.
Назва протоки походить з арабської: Джебель Тарік тобто Скеля Тарік[1], на честь мусульманського завойовника Тарік ібн Зіяда. Хоча іноді в арабських джерелах протоку називають Баб ель-Закат («Брама Милосердя»).
По берегах Гібралтарської протоки розташовані обривисті скельні масиви Гібралтарська скеля на півночі та Джебель-Муса на півдні, які в давнину називалися Геракловими або Геркулесовими стовпами (грец. Ηράκλειες Στήλες, лат. Columnae Herculis). Геркулесові стовпи позначали західний кордон класичного світу. Протока, що має велике стратегічне й економічне значення, була використана багатьма першими мореплавцями в їх подорожах через Атлантику і зараз має життєво важливе значення для Південної Європи, Північної Африки та Західної Азії як транспортний коридор. Велика частина історії Гібралтару — це суперництво між країнами за контроль над Гібралтарською протокою.
На іспанському боці протоки створено заповідник Національний парк Естрехо (ісп. Parque Natural del Estrecho).
Міжнародна гідрографічна організація встановила межі протоки[2]:
- на заході: лінія від мису Трафальгар до мису Спартель (Ашакар),
- на сході: лінія від мису Європа (Гібралтар) до півострова Альміна (Сеута) (35°54′ пн. ш. 5°18′ зх. д. / 35.900° пн. ш. 5.300° зх. д.).
Через своє зручне географічне розташування Гібралтарська протока має велике економічне та стратегічне значення, перебуває під контролем англійської фортеці та військово-морської бази Гібралтар. У районі протоки розташовані іспанські порти Сеута, Ла-Лінеа, Альхесірас, а також марокканський Танжер.
Щодня через протоку проходять понад 300 торговельних суден. Для захисту морських ссавців в протоці урядом Іспанії запровадженні обмеження для суден — максимальна швидкість 13 вузлів (24 км/год).
Приблизно 5,9 млн років тому[3] з'єднання між Середземним морем і Атлантичним океаном вздовж Бетської та Рифської проток було поступово обмежено до повного закриття, що призвело до збільшення солоності у Середземному морі й осадження гіпсу і солей під час Мессінської соленосної кризи, що призвело до створення родовищ солі та гіпсу до 2 км завтовшки. 5,33 млн років тому було відновлено сполучення Середземноморського басейну й Атлантики через Гібралтарську протоку під час Занклійської повені, яка залишається наразі відкритою. Сьогодні Африканська плита прямує на північ зі швидкістю 2 см/рік, що врешті-решт призведе до закриття Гібралтарської протоки через декілька мільйонів років.
Протока є важливим судноплавним маршрутом із Середземномор'я до Атлантики. Пороми курсують між берегами Іспанії та Марокко через протоку, а також між Іспанією і Сеутою та Гібралтаром і Танжером.
Проєкт Атлантропа
[ред. | ред. код]Наприкінці 1920-х років німецький архітектор Герман Зергель пропонував перегородити Гібралтарську протоку греблею і побудувати потужну ГЕС, а другою дамбою — перекрити Дарданелли. У результаті рівень води в Середземному морі знизився б приблизно на 100 метрів і площа суші збільшилася б на 600 тис. км². Таким чином передбачалося не тільки отримувати електроенергію в достатку, а й подавати опріснену морську воду в Сахару, щоб вона стала придатна для ведення сільського господарства. Європа й Африка стали б одним континентом — Атлантропою.
У грудні 2003 року Іспанія та Марокко домовилися розглянути можливість будівництва підводного залізничного тунелю для з'єднання своїх залізничних систем. Пропонована ширина колії — стандартна.
У Гібралтарській протоці на різній глибині течія направлена в протилежні сторони. Поверхнева течія, направлена в Середземне море, надходить у середньому за рік 55 198 км³ атлантичної води (середня температура +17 °C, солоність вище 36 ‰). У глибинній течії, направленій в Атлантичний океан, протягом року проходить 51 886 км³ середземноморської води (середня температура +13,5 °C, солоність 38 ‰). Різниця в 3312 км³ обумовлена переважно випаровуванням із поверхні Середземного моря.
- В. С. Ржевська. Ґібралтарська протока // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т. /Редкол.: Л. В. Губерський (голова) та ін. — К: Знання України, 2004 — Т.1 — 760 с. ISBN 966-316-039-X
- Encyclopedia Britannica — Strait of Gibraltar [Архівовано 14 грудня 2020 у Wayback Machine.] (англ.)
- Climate Control Requires a Dam at the Strait of Gibraltar [Архівовано 22 лютого 2009 у Wayback Machine.] — American Geophysical Union, 1997. Accessed 26 February 2006.
- Project for a Europe-Africa permanent link through the Strait of Gibraltar [Архівовано 7 вересня 2009 у Wayback Machine.] — United Nations Economic and Social Council, 2001. Accessed 26 February 2006.
- Map of Morocco [Архівовано 11 березня 2007 у Wayback Machine.] — Multimap.com, 2006. Accessed 26 February 2006.
- (ісп.) Estudios Geográficos del Estrecho de Gibraltar — La Universidad de Tetuán and La Universidad de Sevilla. Accessed 26 February 2006.
- Solitons, Strait of Gibraltar. NASA Earth Observatory. Архів оригіналу за 24 вересня 2008. Процитовано 24 травня 2006.
- Internal Waves, Strait of Gibraltar. NASA Earth Observatory. Архів оригіналу за 22 вересня 2008. Процитовано 24 травня 2006.
- ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 3 січня 2008. Процитовано 21 липня 2009.
{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання) - ↑ Limits of Oceans and Seas, 3rd edition (PDF). International Hydrographic Organization. 1953. Архів оригіналу (PDF) за 8 жовтня 2011. Процитовано 7 лютого 2010.
- ↑ Мессінський пік солоності