Давальний відмінок

Давальний відмінок, або датив (лат. dativus, від do — «даю») — непрямий відмінок, який відповідає на запитання «кому?», «чому?».

Позначає роль отримувача чого-небудь внаслідок дії суб'єкта: Андрієві прислав листа його тато. Викладач роздав нове завдання студентам.

В українській мові

У «Граматіці словенскій» Лаврентія Зизанія давальний відмінок (дателный падежь) об'єднувався в один із місцевим. Розділення «давального» на два окремих відмінки зробив Мелетій Смотрицький у своїй «Граматиці слов'янській», назвавши місцевий сказателнымъ падежемъ. Смотрицький так пояснює значення давального відмінка: дателный єстъ/ имже даємъ: якѡ человѣкȣ.

Історія

У праслов'янський і давньоруській мовах було до 9 типів відмінювання, які визначалися не родом і закінченнями, як у сучасній мові, а тематичними голосними ранньопраслов'янських основ — так званими детермінативами (до останніх також відносять приголосні звуки основ на приголосний). Іменники з різними основами утворювали різні форми давального відмінка. Наявність у сучасній українській варіантів закінчень давального відмінка однини чоловічого роду -у та -ові/-еві пояснюється змішанням парадигм двох різних типів відмінювання: з основою на *-ŏ і на *-ŭ.

Праслов'янські і давньоруські іменники з основою на *-ŏ мали закінчення давального відмінка *-u, у м'якому варіанті *-ju (д.-рус. городу, ворогу, другу, брату, отьцю, мужю), іменники з основою на *-ŭ — закінчення *-ovi (д.-рус. домови, садови, сынови).

Закінчення *-ovi походить з ранішого *-ou̯і, де дифтонг *ou̯ є наслідком чергування з тематичним голосним *-ŭ, а *-i являє собою загальноіндоєвропейське закінчення давального відмінка однини (пор. санскр. अश्वायै, aśvāyāi — «коневі», гот. gibai — «дару»). Надалі внаслідок процесу розщеплення дифтонгів перед голосними *ou̯ перетворився на *-ov- (це сполучення наявне також у формі родового множини і давнього називного множини, у формі родово-місцевого двоїни). Походження закінчення *-u слів з основою на *-ŏ неясне: не вдається встановити його зв'язок з індоєвропейським *-i.

Окрім того, існували інші типи відмінювання: нечисленні іменники з основою на *-ū мали схоже закінчення *-ъvi (д.-рус. бръви, любъви, цьркъви, кръви, моркъви, тыкъви, хорѫгъви); іменники з основою на *-n, на *-ĭ, на *-r, середнього роду на *-s, *-n, *-nt, і жіночого та чоловічого на *-a (м'який варіант) мали закінчення *i (д.-рус. камени, дни, гости, матери, словеси, очеси, имени, ягнѧти, души); іменники чоловічого та жіночого роду на *-a в твердому варіанті мали закінчення *-ě, «ять» (д.-рус. водѣ, женѣ, воѥводѣ, рыбѣ), яке сходило до ранньопраслов'янського дифтонга *ai̯, у якому *a належав до давньої основи, а *i — до індоєвропейського показника давального однини (пор. ранньо-прасл. ženai — «жінці» і лит. žmonai — «жінці»).

У множині утворення форм давального відмінка дещо відрізнялося від сучасного. Іменники з основою на *-a твердого варіанта мали закінчення *-amъ (д.-рус. рыбамъ, рукамъ), м'якого — *-jamъ (д.-рус. землямъ, кънѧгынямъ), іменники з основою на *-ŏ мали в давальному множини закінчення *-omъ у твердому варіанті (д.-рус. городомъ, ворогомъ, другомъ, братомъ, мѣстомъ), і *-emъ у м'якому (д.-рус. отьце́мъ, мѫже́мъ, краѥ́мъ). Іменники з основами на *-n ,*-ĭ, *-r, *-s, *-n, *-nt мали у давальному множини закінчення *-ьmъ (д.-рус. каменьмъ, дьньмъ, гостьмъ, матерьмъ, словесьмъ, очесьмъ, именьмъ, ягнѧтьмъ). В іменників з основами на *-ŏ та *-n форми давального відмінка множини були дуже схожими на форми орудного однини (д.-рус. городомь, другомь, братомь, каменьмь, дьньмь), відрізняючись від них лише прикінцевим редукованим ъ замість ь. Праслов'янські закінчення давального множини *-amъ, *-omъ, *-emъ, *-ьmъ походять від сполучення голосного основи (або його фонетичного чергування) з праіндоєвропейською флексією *-mus, у якій *-s відпав згідно із законом відкритого складу, а *-u- перейшов у редукований *-ъ.

	Тип на *-ā		Тип на *-ŏ		Тип на *-ŭ	Тип на *-ĭ	Тип на *-ū	Тип на приголосний
	Твердий варіант	М'який варіант	Твердий варіант	М'який варіант				Підтип на *-n	Підтип на *-r	Підтип на *-s	Підтип на *-nt
Однина	рыбѣ, руцѣ	земли, кънѧгыни	городу, селу	отьцю, коню, полю	сынови, медови	гости, пути	букъви, цьркъви	камени, дьни	матери	словеси	ягнѧти
Двоїна	рыбама, рукама	землю, кънѧгыню	городома, селома	отьцема, конема, полѥма	сынъма, медъма	гостьма, путьма	букъвама, цьркъвама	каменьма, дьньма	матерьма	словесьма	ягнѧтьма
Множина	рыбамъ, рукамъ	землямъ, кънѧгынямъ	городомъ, селомъ	отьцемъ, конемъ, полѥмъ	сынъмъ, медъмъ	гостьмъ, путьмъ	букъвамъ, цьркъвамъ	каменьмъ, дьньмъ	матерьмъ	словесьмъ	ягнѧтьмъ

У староукраїнській мові відбулося перебудування системи давнього відмінювання, яке, серед іншого, зачепило і парадигму давального відмінка. Стали переважати форми іменників на *-ŏ, форми давального відмінка від основ на *-ŭ вживалися рідше (укр. дому, сину, саду, царю, рідше братові, синові, цареві). Іменники середнього роду на *-s стали відмінюватися за зразком іменників на *-ŏ (укр. слову, тілу, оку, вуху, множина словам, тілам, очам, вухам). Іменники середнього роду на *-n, *-nt зберегли свій тип відмінювання і зараз утворюють 4-ту відміну (укр. імені, теляті, ягняті, множина іменам, телятам, ягнятам). Іменники чоловічого та жіночого роду на *-a зберегли свій тип відмінювання, але закінчення *-ě внаслідок фонетичних змін стало вимовлятися як «і» (укр. жоні, воєводі, рибі). Іменники з основою на *-ĭ зараз відмінюються за зразком іменників з основою на *-ŏ, і рідше *-ŭ (укр. гостю/гостеві, дню, степеню, каменю). Давній тип відмінювання на *-ū зник, давнє нарощення *-ъv стало частиною кореня, і слова кров і любов відмінюються за зразком іменників на *-ĭ (крові, любові, множина кров'ям, любов'ям), а слова буква, кітва, морква, хоругва, церква — за зразком іменників з основою на *-a (букві, кітві, моркві, тикві, хоругві, церкві, множина буквам, кітвам, морквам, хоругвам, церквам).

Окрім однини і множини, у праслов'янській і давньоруській давальний відмінок мали і форми двоїни. У цій граматичній категорії форми давального відмінка у всіх іменників збігалися з формами орудного (д.-рус. очима, ушима, рукама, городома, братома, сынъма).

Синтаксичною особливістю давньоруського давального відмінка було те, що він вживався з прийменником по, позначаючи місце пересування у просторі (д.-рус. по морямъ, по полямъ) — тобто в конструкціях, де зараз використовують форму місцевого (по морях, по полях). Конструкції з місцевим вживалися лише в тих випадках, коли треба було позначити слідування у часі або просторі (д.-рус. по слѣдахъ, по ихъ). В українській мові за аналогією ця конструкція поширилася і на позначення пересування, витіснивши звідти форми давального відмінка (по морях, по полях, по слідах). У російській мові, навпаки, сполучення прийменника по з давальним відмінком стали вживатися і для позначення слідування у часі або просторі, витіснивши форми місцевого (идти по следам, скучать по ним).

Сучасність

У сучасній українській давальний відмінок однини другої відміни чоловічого роду може мати два закінчення: -у або -ові, -еві. Якщо в праслов'янській і давньоруській мовах вибір закінчення визначався типом відмінювання (брату, другу, сынови, домови), то в сучасній мові перша форма може вживатися як з істотами (брату, сину), так і з неістотами (городу, дому), друга — переважно з істотами (братові, синові, рідко городові, домові). О. П. Павловський на початку XIX ст. зазначав, що закінчення -ові (-еві, -єві) в давальному відмінку рідко вживається в назвах істот і ще рідше в назвах неістот. Автори пізнішого періоду (такі як І. С. Нечуй-Левицький, Є. К. Тимченко, О. Н. Синявський та ін.) навпаки, вже стверджували, що таке закінчення давального відмінка в українській літературній мові переважає і визнавали його однією зі специфічних рис української мови. У сучасній мові діє активний процес поширення закінчення -ові (-еві, -єві) на всі іменники чоловічого роду другої відміни.

За аналогією ця варіантативність поширилася і на форми місцевого відмінка (на кораблеві, на місткові). Оскільки д.-рус. -и перейшов у звук [ɪ], закінчення мало бути -ови/-еви (подібні форми засвідчені в літературі як архаїчні), а наявне -ові можна пояснити впливом парадигми І відміни (жінці, рибі, руці), така ж заміна відбулася і в словах колишнього типу з основою на приголосний (імені, теляті, матері).

В іменників І відміни з прикінцевими приголосними основи -г, -к, -х у давальному відмінку спостерігають чергування -г/з, -к/ц, -х/с (нога — нозі, рука — руці, пряха — прясі). Це явище пов'язане з рефлексами другої палаталізації і має місце також у місцевому відмінку.

Особливості

• У сучасній українській можуть використовуватися як закінчення -у, -ю, так і -ові/-еві: котові (коту), Києву, Василеві (Василю), койоту. Деякі мовознавці вважають, що в давальному відмінку іменників чоловічого роду для української мови властиві лише закінчення -ові або -еві (кобзареві, морякові), а не -у, -ю (кобзарю, моряку). Мовознавець С. Й. Каравансьский наводив ці твердження як приклад гіперпуризму і спростовував його посиланнями на український фольклор і класиків: «А тютюн та люлька // Козаку в дорозі пригодиться…» (народна пісня), «Ще живуть // І Богу моляться, і мруть // Хрещені люди» (Т. Г. Шевченко). На його думку, ці закінчення можна вважати рівноправними, окрім того, в багатоскладових словах з погляду милозвучності доречніше вживати -у/-ю, а не -ові/-еві (меморандуму, еквіваленту, Гогенцоллерну).
• Деякі іменники середнього роду, що належать до IV відміни, можуть мати паралельні форми давального однини: ви́мені/ви́м'ю, імені/ім'ю́, пле́мені/пле́м'ю, сі́мені/сі́м'ю, ті́мені/ті́м'ю, причому в сучасній мові варіанти «вим'ю» і «тім'ю» є вживанішими. Закінчення -'ю пояснюється явищем граматичної аналогії — впливом м'якої групи II відміни (ганчір'ю, пір'ю, руб'ю). Подібні паралельні форми існують також у родовому і орудному відмінках однини.

В інших мовах

Слов'янські мови

Давальний відмінок зберігся у більшості слов'янських мов (за винятком болгарської і македонської, що втратили відмінювання імен).

Російська мова

У російській мові утворення його форм аналогічно українському, тільки на місці «ятя» стоїть -е (жене, княгине, мне, тебе,), відсутні рефлекси другої палаталізації (руке, к речке), широко вживаються форми давального з прийменником «к», яким відповідають українські форми родового з «до» (ко мне, к дому, к жене), відсутні релікти форм типу з основою на *-ŭ, тобто закінчення -ови, -еви («Кесарево Кесареви, Божие Богови» являє собою фразеологічний церковнослов'янізм).

Балтійські мови

Відмінкова система литовської і латиської мов має багато спільного зі слов'янською.

У литовській мові іменники мають у давальному однині закінчення з прикінцевим -i, аналогічні ранньопраслов'янським за походженням: у І-ій відміні чоловічого роду -ui, -iui, -jui, жіночого — -ai, -iai, -ei, у ІІ-й відміні — -iai, -iui, у ІІІ-й — -iai, -iui, у IV-й і V-й відмінах — -iui, -ui, -(en)iui, -eriai, -esiui. Наприклад, ū́drai («видрі»), žmonai («дружині»). У множині іменники набувають закінчення з прикінцевим -ms, спорідненого зі слов'янським *-amъ.

Германські мови

Англійська мова

У давньоанглійській мові існували форми давального відмінка, що зникли разом із занепадом англійської відмінкової системи. У середньоанглійський період форми датива і акузатива займенників злилися в спільний «непрямий відмінок», що вживався з усіма прийменниками. Це злиття дало привід більшості сучасних граматистів відмовитися від термінів «датив» і «акузатив» застосовно до середньої і сучасної англійської мови, використовуючи замість термін objective.

Релікти давньоанглійського давального відмінка збереглися і в сучасній мові. Займенник whom (форма непрямого відмінка питального і відносного займенника who) сходить до давн-англ. hwām — форми давального відмінка займенника hwā (у знахідному він мав форму hwone); him (форма непрямого відмінка особового займенника he) походить від давн-англ. him — форми давального відмінка займенника hē (у знахідному він мав форму hine); her (форма непрямого відмінка особового займенника she) веде походження від давн-англ. hire — датива займенника hēo, hīo (у знахідному він мав форму hīe).

У сучасній англійській мові непрямий додаток може виражатися як безприйменниковим, так і прийменниковим способами.

• У першому випадку непрямий додаток ставиться між дієсловом і прямим додатком (he gave me a book, або he wrote me a poem).
• У другому випадку вживаються прийменники to або for (he gave a book to me, або he wrote a poem for me)

Німецька мова

У німецькій мові давальний відмінок виконує також функцію місцевого, позначаючи не тільки напрямок дії, але й місцерозташування (zu Haus/zu Hause — «вдома», am Ufer — «на березі»). У сучасній мові в іменників сильної і жіночої відміни форми датива однини не відрізняються від форм номінатива, в іменників слабкої відміни — набувають спільного для всіх непрямих відмінків закінчення -(e)n. У множині форми давального відмінка іменників сильної відміни набувають закінчення -n, жіночої і слабкої — закінчення -(e)n.

У середньонімецькій мові іменники сильної відміни (із закінченням родового відмінка -(e)s) мали в давальному відмінку закінчення -e. Поступово внаслідок явища апокопи це закінчення стало замінятися нульовим. У літературній мові ще в середині XX ст. чимало слів мали в дативі закінчення -e (im Zuge, am Tage, zu Hause), зараз ця особливість зберігається в цимбрських і східносередньонімецьких діалектах.

Оскільки в більшості іменників форми різних відмінків часто збігаються, значну роль у визначенні відмінкової форми грають допоміжні частини мови — артиклі і займенники, а також прикметники. Невизначений артикль чоловічого і середнього роду однини має в дативі форму einem, жіночого роду однини — einer (у множині невизначений артикль не вживається); визначений артикль чоловічого і середнього роду однини — форму dem, жіночого — der, у множині всіх родів — форму den. Схожі закінчення мають займенники і прикметники (при їх сильному відмінюванні).

Латинська мова

У класичній латині давальний відмінок однини більшості іменників мав закінчення -i (regi — «цареві», nomini — «імені», domui — «дому»), яке сходить до загальноіндоєвропейського закінчення давального відмінка *i. Іменники на основу *-a мали закінчення давального однини -e (aquae — «воді», terrae — «землі», patriae — «Батьківщині»), яке теж походило з ранішого *-i. В іменників IV відміни закінчення -i відсутнє (cornu — «рогу»): походження цієї відміни таке саме, що й у слов'янського типу відмінювання з основою на *-ŭ. В іменників ІІ відміни давальний однини має закінчення -o (amico — «другу», viro — «чоловікові», «мужу», magistro — «вчителеві»).

У множині в латинській мові форми давального (із закінченнями -is у І і ІІ відмін, -ibus — у ІІІ і IV, -ebus — у V відміни) завжди збігаються з формами відкладного. Закінчення -is походить через архаїчні форми *-ais, *-eis від праіндоєвропейського закінчення відкладного множини*-ios.

У японській мові

Утворюється додаванням частки に (ні) до іменника. Може мати такі значення:

• Адресат дії:

  人に話す — hito-ni hanas. Заговорити до людини.

• Місце перебування або проживання:

  ウクライナに住む — ukuraina-ni sumu. Проживати (жити) в Україні.

• Час:

  事故は午前8時に発生しました — jiko-wa godzen hachiji-ni hassey shimashita. Аварія трапилась о восьмій годині ранку.

• Напрям руху:

  奈良公園に向かう — nara kooen-ni mukau. Повернути в напрямку парку Нара.

• Кінцевий пункт руху:

  広島に到着する — hiroshima-ni totyaku-suru. Прибути в Хіросіму.

• Отримувач дії:

  子供には難しい — kodomo-ni-wa mudzukashiy. Дітям важкий (для розуміння).

• Результат перетворення:

  宇宙飛行士になる — utyuu hikooshi-ni naru. Стати космонавтом.

• Мета або призначення:

  見物に行く — kenbutsu-ni iku. Піти, щоб подивитись на пам'ятки.

• Причина:

  寒さに震える — samusa-ni furueru. Тремтіти від холоду.

• Суб'єкт приналежності, володіння, влади.

  植物に属する — shokubutsu-ni dzoku suru. Належати до рослин.

• Об'єкт багатства, бідності.

  鉄鉱石に富む — tekkooseki-ni tomu. Бути багатим на залізну руду.

• Зворотній адресат

  先生にもらう — sensey-ni morau. Одержати щось від вчителя.

Інше

• Інфінітив у слов'янських і балтійських мовах за походженням являє собою давальний відмінок праіндоєвропейських віддієслівних іменників на *-tis. Праслов'янський і прабалтський суфікс інфінітива *-ti походить від ранішого *-tei, де *-i є праіндоєвропейським закінченням давального відмінка.
• Слово «омнібус» (лат. omnibus) за походженням являє собою форму давального відмінка займенника omnes («всі»), тобто «всім», «для всіх».

Див. також

• Відмінок в українській мові

Література

• Вихованець І. Р. Давальний відмінок // Українська мова : енциклопедія / НАН України, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні, Інститут української мови ; ред. В. М. Русанівський [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія, 2000. — ISBN 966-7492-07-9. — С. 119—120.
• Л. П. Павленко. Історична граматика української мови: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл / Лариса Петрівна Павленко. — Луцьк : Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2010. — 208 с.
• Галина Стрельчук. Форми давального відмінка іменників чоловічого роду множини (за матеріалами памяток української мови другої половини XVI — першої половини XVII століть) // Діалектологічні студії. 1: Мова в часі і просторі [Архівовано 26 жовтня 2019 у Wayback Machine.] / Відп. ред. П. Гриценко, Н. Хобзей. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАНУ, 2003. — 362 с. — C. 64—83.

Посилання

• Датив / давальний відмінок // Енциклопедичний словник класичних мов / Л. Л. Звонська, Н. В. Корольова, О. В. Лазер-Паньків та ін. ; за ред. Л. Л. Звонської. — 2-ге вид. випр. і допов. — К. : ВПЦ «Київський університет», 2017. — С. 147. — ISBN 978-966-439-921-7.