Вірус гепатиту D
 | Ця стаття в процесі редагування користувачем Шкурба Андрій Вікторович певний час. Будь ласка, не редагуйте її, бо Ваші зміни можуть бути втрачені. Якщо ця сторінка не редагувалася кілька днів, будь ласка, приберіть цей шаблон. Це повідомлення призначене для уникнення конфліктів редагування. Останнє редагування зробив користувач Шкурба Андрій Вікторович (внесок, журнали) о 20:29 UTC (540 хвилин тому). |
| Вірус гепатиту D | ||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
  | ||||||||||
| Класифікація вірусів | ||||||||||
| ||||||||||
Посилання
| ||||||||||
|
Вірус гепати́ту D або вірус гепатиту дельта (HDV) — невеликий РНК-вмісний вірус, який спричинює гепатит D у людини. Він є вірусом-сателітом, позаяк для його розмноження в клітинах і розвитку хвороби необхідно, щоб клітини були одночасно чи до того заражені вірусом гепатиту B (HBV). Вірус гепатиту D використовує оболонкові білки вірусу гепатиту B (HBsAg) для упакування свого геному.
Вірус гепатиту D спочатку був описаний у пацієнтів із тяжкою формою гепатиту, яку спричинював одночасно з ним вірус гепатиту B. У 1977 році група італійських науковців, яку очолював М. Різетто у гепатоцитах хворих на гепатит В виявили невідомий антиген. Спочатку його розцінили як ще один (4-й) антиген вірусу гепатиту В серед відомих на той час трьох антигенів, у зв'язку з чим він і отримав свою назву: дельта — 4-а буква грецького алфавіту. У подальшому експериментальне зараження шимпанзе сироватками крові, які містили цей-антиген, довело, що відкрито новий вірус. У 1986 році американські науковці на чолі з К.-Ш. Вонг повністю описали структуру та послідовність всіх складових геному вірусу гепатиту D. 1993 року вірус зареєстрував Міжнародний комітет із таксономії вірусів і помістив його до монотипного роду Deltavirus.
Вірус гепатиту дельта є винятковим серед патогенів людини та тварин через те, що він має низку спільних властивостей із віроїдами рослин і з віроїдоподібними РНК-сателітними вірусами рослин. Цей патоген, який передається кров'ю, розмножується в печінці та може спричинювати гострий гепатит як у приматів, так і ссавців, які не належать до приматів (хоча єдиним хазяїном вірусу є людина). У світі вірусом гепатиту D заражені понад 15 млн людей, що робить його важливою проблемою сучасної охорони здоров'я.
Природним хазяїном HDV є людина. Дані філогенетичних досліджень вказують на африканське походження вірусу гепатиту дельта. HDV характеризується високим ступенем генетичної гетерогенності. Вважається, що еволюцію HDV забезпечують 3 основних механізми: мутації, редагування та рекомбінація. Швидкість мутування становить, за різними оцінками, від от 3·10−2 до 3·10−3 замін на геном щороку. Вона залежить від фази інфекції (є найвищою в гострій фазі), ділянки геному (висока в неконсервативних[en] ділянках і низька в консервативних, наприклад, у області рибозиму) та зростає від терапевтичного тиску. Швидкість мутування HDV є вищою, ніж у більшості РНК-вмісних вірусів[en]. У зв'язку з такою швидкістю мутування припускається, що HDV циркулює в межах одного зараженого організму-господаря як низка квазівидів. Встановлено, що до 70 % замін можуть бути обумовлені редагуванням. Уперше рекомбінацію в HDV описали 1999 року; тоді було зроблено висновок, що вона не відбувається у випадку зараження вірусами різних генотипів. Рекомбінація відбувається гомологічним шляхом. Припускається, що в рекомбінації в HDV бере участь РНК-полімераза клітини-господаря.
Спершу було описано 3 генотипи цього вірусу (I—III). Генотип I було виділено в Європі, Північній Америці, Африці та деяких реґіонах Азії. Генотип II спостерігають у Японії, на Тайвані та в Якутії. Генотип III виявляють лише в Південній Америці (Перу, Колумбія та Венесуела). Зараз відомо, що існує щонайменше 8 генотипів вірусу гепатиту дельта (HDV-1 — HDV-8). Усі вони, за винятком HDV-1, прив'язані до строго визначених географічних реґіонів. HDV-2 (раніше відомий як HDV-IIa) знайдений у Японії, на Тайвані та в Якутії; HDV-4 (HDV-IIb) — в Японії та на Тайвані; HDV-3 — в районі Амазонки; HDV-5, HDV-6, HDV-7 і HDV-8 — в Африці.
Сьогодні поширені дві основні теорії щодо походження вірусу гепатиту дельта. Відповідно до них, HDV походить від віроїдів рослин і/або внаслідок сплайсинґу пре-мРНК[en] клітини-господаря. РНК HDV за особливостями структури та реплікації має спільні риси з кожною з двох родин віроїдів, відомих станом на сьогодні (Pospiviroidae[en] й Avsunviroidae[en]). З Pospiviroidae цей вірус поєднує паличкоподібна структура РНК та реплікація в ядрі, а з Avsunviroidae — наявність рибозиму та симетрична реплікація за типом рухомого кола[en]. Окрім того, РНК HDV та віроїдів рослин взаємодіють із гомологічними клітинними білками, а експериментальні дані 2012 року показують, що HDV може реплікуватись і розмножуватись після його внесення в листки сходів помідора, що слугує ще одним підтвердженням близькості HDV та віроїдів. Однак ця гіпотеза не відповідає на питання щодо походження дельта-антигену та зв'язку HDV з HBV.
Друга теорія, яка може доповнювати першу, полягає в тому, що HDV може походити з транскриптому клітини-господаря. Ця точка зору підтверджується дослідженнями, що показали, що в клітинах людини є рибозим (в інтроні гену CPEB3), за вторинною структурою та біохімічними властивостями схожий із рибозимом HDV[en]. Втім рибозими, що мають структурний елемент псевдовузол, пізніше були виявлені у всіх царствах живих організмів, за винятком археїв, а також у вірусах комах. Для дельта-антигену також припускається походження з клітини-господаря. Спершу можливим білком-предком дельта-антигену вважали білок DIPA (англ. delta interacting protein A.Хоча зрештою виявилось, що ці білки не гомологічні, DIPA може взаємодіяти з HDAg.
Інтегрована модель припускає, що HDV міг виникнути після рекомбінації між віроїд-подібним елементом і клітинною пре-мРНК/мРНК.
Зараження цим вірусом може відбуватись і разом із зараженням гепатитом B (коінфекція[en]), і накладатися на хронічний гепатит B (суперінфекція). В обох випадках у пацієнтів виявляються тяжчі симптоми порівняно з перебігом одного гепатиту B. Серед них набагато вищою є ймовірність розвитку кінцевої стадії печінкової недостатності внаслідок гострої хвороби, швидкого розвитку цирозу печінки, а у випадку хронічних інфекцій — підвищена ймовірність Гепатоцелюлярної карциноми.
- Fields Virology / Editors-in-chief David M. Knipe, Peter M. Howley. — Sixth edition. — Philadelphia, USA : Lippincott Williams & Wilkins, 2013. — 2582 p. — ISBN 978-1-4511-0563-6.
- Nicholas H. Acheson. Fundamentals of Molecular Virology. — 2nd edition. — WILEY (John Wiley & Sons, Inc.), 2011. — P. 379—383. — ISBN 978-0-470-90059-8.
- Desk Encyclopedia of Human and Medical Virology / Editors-in-chief Brian W. J. Mahy, Marc H. V. van Regenmortel. — Elsevier Ltd, 2010. — 661 p. — ISBN 978-0-12-375147-8.