Східна Галичина
Східна Галичина (за польською термінологією 1919-1939 рр. Східна Малопольща) — історично-географічна область на заході України в Центральній Європі[1][2]. Сучасні межі Галичини було сформовано під час перебування краю у складі Австрійської імперії протягом 1772–1918 років. Східна Галичина сьогодні обіймає Львівську, Івано-Франківську і Тернопільську область без її північної смуги (більша частина Кременецького району є частиною історичної Волині).
Назва краю походить від назви столиці князівства – м. Галич[3].
Терен Східної Галичини становить близько 46,8 тис.кв. км у Центральній Європі[1][2]. Це північні схили Карпатських гір, басейн верхнього Дністра, Західного Бугу (верхня течія), верхнього Сяну, зі сходу обмежена річкою Збруч.
Площа Східної Галичини на території України (у складі трьох областей — Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської без північної частини) — 47,2 тисячі кв. км, де на початок 2013 року проживали 4845 тис. мешканців. Історичні східногалицькі землі в Україні та Польщі у сумі займають територію 56,8 тис. км² й нараховують до 5,5 мільйонів мешканців[4].
Частина Галичини в межах сучасної України займає 8,2 % площі країни, тут проживає 10,4 % її населення.
Крайні точки території Східної Галичини в межах України:
- на півночі — лівий берег р. Західний Буг біля с. Пісочне (Сокальський район Львівської області), 50°46′ півн. широти, 24°08′ східн. довготи (від Ґринвіча);
- на сході — місце впадіння річки Збруч до Дністра біля с. Окопи (Чортківський район Тернопільської області), 48°33′ півн. широти, 26°27′ східн. довготи;
- на півдні — вершина 1557,4 в Чивчинських горах на українсько-румунському кордоні біля джерел потоку Боєрівка (Верховинський район Івано-Франківської області). 47°44′ півн. широти, 24°55′ східн. довготи;
- на заході — урочище Савинський Ліс біля села Катина (Старосамбірський район Львівської області) 49°31′ півн. широти, 22°43′ східн. довготи.
Таким чином геометричний центр Східної Галичини (точка, в якій перетинаються середні для неї паралель і меридіан) розташований за координатами 49°15′ півн. широти, 24°35′ східн. довготи (№ 1 на мапі). Це південно-східні околиці міста Бурштина Івано-Франківської області.
Для історичної (етнографічної) Галичини крайньою західною точкою було село Шляхтова біля Пенінських гір (тепер Новоторзький повіт Малопольського воєводства) — 49°24′ півн. широти, 20°30′ східн. довготи. Тож координатами геометричного центру історичної Галичини будуть 49°15′ півн. широти, 23°28′ східн. довготи — це координати міста Борислава[4].
У докиївські часи тут мешкали давньослов'янські племена дулібів і білих хорватів.
У X столітті землі були завойовані Володимиром І.
У XII столітті на цій території утворилися Галицьке, Звенигородське, Перемишльське і Теребовльське князівства. У XIII столітті вони були об'єднані у єдине Галицьке князівство, складової Галицько-Волинської держави, з ХІІІ ст. Королівства Русі, що ділилось на Галицьку, Львівську, Перемиську, Сяноцьку, Холмську і Белзьку землі-князівства.
Галичина в княжій добі мала корисніше геополітичне положення від Східної України остільки, що не сусідувала зі степами й тому аж до ХIII століття не була наражена на наїзди степовиків, а навіть і по приході татарів у XIII століттю, вона не відчула так грози татарського сусідства, як Східна Україна. Через те життя йшло тут спокійніше, як там на Сході, населення було більше сконцентроване й загосподароване, як населення Східної України, суспільний і політичний лад був тут більше усталений і викінчений, особливо в другій половині княжої доби[5].
У другій половині XIV століття Руське королівство тимчасово потрапило до складу Королівства Польського за життя Казимира ІІІ, згодом Угорського королівства, через повстання у якому було захоплене Польщею і у середині 1440-х роках було трансформоване у Руське воєводство з адміністративним центром у Львові. При цьому папи римські не визнавали зверхності тут королів Польщі, через що з XVI ст. титулярними королями Галичини стали Габсбурги. Під час польського панування (1349-1772) в Галичині з'явилися польські поселення - поляки засновували свої міста і села або оселялися в уже існуючих містах. З'явилися також німецькі поселення, хоча вони були відносно невеликими, а також єврейські, але євреї селилися переважно в містах.
У 1772 році, після першого поділу Речі Посполитої австрійські Габсбурги перейняли владу над Королівством Галичини та Володимирії — коронного краю Австрійської монархії, до якої долучили Краківську землю (Малопольщу).
У ХІХ ст. декілька разів ставилось питання про розподіл провінції на Західну і Східну Галичину, що відхиляв Франц Йосиф І. В ході «Весни народів» виголошена Головною Руською Радою дана вимога отримала в 1850 р. тільки часткову реалізацію в розподілі повітових судів між апеляційними судами у Кракові (ввійшла територія з переважно польським населенням) та Львові (територія з переважно українським населенням, яка й почала називатися Східною Галичиною).[6]
За часів австрійського панування Східна Галичина була, поряд з Буковиною, основним тереном розвитку українства та ідентичності українців, саме тут діяли важливі постаті для історії України, адже всі прояви українських національних рухів боролися і були знищено на українських землях, що перебували під владою Російської імперії. В першій половині доби аж до останньої четверті XIX. століття Галичина не могла нічого дати іншим українським землям, бо вона представлялася дуже слабо й то на всіх ділянках національного життя. Велика Україна виглядала під тим зглядом далеко ліпше, бо там ще в першій четверті XIX століття була досить живою українська державна традиція Але вже в 1848. в Галичині оживилося національне життя, а хотяй занепало воно опісля, то однако ж в сьомому десятиліттю XIX століття національне життя розбудилося знову й то під впливом творчости Шевченка і з того часу воно вже безупинно розвивалося далі. А коли у Великій Україні саме тоді зачалися з боку російської влади репресії проти українства й врешті в 1876. році появився звісний указ царський, який мав на ціли убити українське національне життя, тоді українці з Великої України увійшли в зносини з галичанами й в галицьких виданнях помішували свої письменницькі твори. Це знову причинилося до оживлення національного життя в Галичині й Галичина стала від тоді осередком цілого українського життя. Хоча на практиці Східна Галичина користувалася свободою, тому на цій території розвивалося культурне життя всіх народів, які населяли Східну Галичину, а саме українців, поляків та євреїв[7].
У 1918 році, після розпаду Австро-Угорської імперії на Східній Галичині була створена Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).
18 липня 1919 року внаслідок польсько-української війни вся Галичина була окупована Польщею і перейменована на Східну Малопольщу.
Згідно з переписом 1931, тут проживало 5,4 млн осіб, з них греко-католиків – 3,2 млн (переважно українці), римо-католиків – 1,6 млн (переважно поляки), юдеїв (євреї) – 0,5 млн осіб[8].
За часів польського панування українська мова була обмежена, так само як і допуск українців на посади в цьому регіоні. Між польським та українським населенням існував конфлікт. Польська армія проводила акції заспокоєння. Польський уряд проводив колонізацію і водночас намагався обмежити українців у Східній Галичині[9].
У вересні 1939 року згідно з пактом Ріббентропа—Молотова Східна Галичина (46 повітів) була окупована Червоною армією, 1 листопада анексована СРСР і 15 листопада включена відповідно до Української РСР. Проте окупація майже всієї Східної Галичини Радянським Союзом не принесла хороших часів – населення почали переслідувати, вбивати та вивозити до Сибіру, репресії поширилися на українців, поляків і навіть євреїв, які проживали у Східній Галичині.
1 серпня 1941 року Східна Галичина приєднана до Генеральної губернії (Дистрикт Галичина). Єврейське населення було майже повністю знищено.
У 1944 році була відновлена радянська окупація у Східній Галичині, причому її західна частина була віддана Польщі (Польська Народна Республіка, комуністична). Після закінчення Другої світової війни відбувся обмін населенням – поляки з української частини були переселені до Польщі, а українці з польської частини – в Україну[10].
Після війни радянський і сталінський режими почали переслідувати українців, проводячи пацифікації, а частина населення була переміщена за нібито співпрацю з УПА. Однак українці мужньо чинили опір злочинному сталінському режиму.
У 1991 році Східна Галичина, як і решта територій УРСР, увійшла до складу України, тоді як західна частина Східної Галичини також залишилася в Польщі після падіння комунізму. Львів, одне з головних міст України, розташований у Східній Галичині.
Нині Галичина належить до найоднорідніших у нац. відношенні регіонів України. 2001 питома вага українців у Львів. обл. становила 94,8 %, росіян – 3,6 %, поляків – 0,7 %; в Івано-Фр. обл. – відповідно 97,5 %, 1,8 % і 0,1 %; у Терноп. обл. – 97,8 %, 1,2 % і 0,3 %[11].
- Західна Україна
- Галичина
- Західна Галичина (етнографічна)
- Нова (Західна) Галичина
- Західна Галичина (судова)
- ↑ а б Klaus Peter Berger, The Creeping Codification of the New Lex Mercatoria, Kluwer Law International, 2010, p. 132
- ↑ а б Transcarpathia: Perephiral Region at the "Centre of Europe" (Google eBook). Routledge. 2013. с. 155. ISBN 978-1-136-34323-0.
- ↑ Мудрий, О. Г. Аркуша, М. М. Галичина. Енциклопедія Сучасної України (укр.). Процитовано 23 вересня 2024.
- ↑ а б Мельник І. У пошуках центру Галичини [Архівовано 19 грудня 2015 у Wayback Machine.] // Zbruč. — 2015. — 10 грудня.
- ↑ Галичина в історії України. Збруч (укр.). 20 жовтня 2016. Процитовано 22 вересня 2024.
- ↑ Grzegorz Hryciuk. Przemiany narodowościowe i ludnościowe w Galicji Wschodniej i na Wołyniu w latach 1931–1948. — 2005, Toruń: Wydawnictwo Adam Marszałek. — s. 25-27. — ISBN 83-7441-121-X.
- ↑ Галичина в історії України. Збруч (укр.). 20 жовтня 2016. Процитовано 22 вересня 2024.
- ↑ Мудрий, О. Г. Аркуша, М. М. Галичина. Енциклопедія Сучасної України (укр.). Процитовано 23 вересня 2024.
- ↑ Мудрий, О. Г. Аркуша, М. М. Галичина. Енциклопедія Сучасної України (укр.). Процитовано 23 вересня 2024.
- ↑ Мудрий, О. Г. Аркуша, М. М. Галичина. Енциклопедія Сучасної України (укр.). Процитовано 23 вересня 2024.
- ↑ Мудрий, О. Г. Аркуша, М. М. Галичина. Енциклопедія Сучасної України (укр.). Процитовано 23 вересня 2024.
- Вортман Д. Я. Східна Галичина [Архівовано 6 січня 2017 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 922. — ISBN 978-966-00-1290-5.
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
- Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.
- Крівава Книга. Ч. 1 [Архівовано 9 лютого 2021 у Wayback Machine.]: Матеріяли до польської інвазії на українські землі Східної Галичини 1918/1919 року. Відень : Видання Уряду ЗУНР, 1919. 99 с.
- Крівава Книга. Ч. 2 [Архівовано 27 січня 2021 у Wayback Machine.]: Матеріяли до польської інвазії на українські землі Східної Галичини 1918/1919 року. Відень : Видання Уряду ЗУНР, 1921. 242 с.
- Волинь і Східна Галичина. 1943-1944. Путівник по польських та українських архівних джерелах [Архівовано 20 квітня 2021 у Wayback Machine.]. Варшава : Naczelnej Dyrekcji Archiwów Państwowych, Державний Комітет Архівів України, 2003. 286 с.
- Економічна та соціокультурна сфера села Східної Галичини (1919–1939 рр.) в історіографії [Архівовано 22 грудня 2015 у Wayback Machine.]
- Єврейська Галичина [Архівовано 2 березня 2010 у Wayback Machine.]
Це незавершена стаття з історії України. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |