Туареги
| Туареги | |
|---|---|
 Туарег (Марокко, регіон Драа—Тафілалет) | |
| Самоназва | імошаг, імашеган, імажеган |
| Кількість | понад 5 млн. |
| Ареал | Нігер, Малі, Алжир, Лівія, Буркіна-Фасо |
| Близькі до | бербери |
| Мова | Туарезькі мови (тамашек та ін.) |
| Релігія | мусульмани |
Туаре́ги (самоназви різними туарезькими мовами: ⵎⵂⵗ, імошаг; ⵎⵛⵗⵏ, імашеган; ⵎⵊⵗⵏ, імажеган) — один із корінних народів Північної Африки, що живе в пустельних районах Центральної Сахари в межах Алжиру, Лівії, Малі, Нігеру, Нігерії, Буркіна-Фасо, куди були витіснені в епоху арабських завоювань з північніших областей Африки. Загальна чисельність за оцінкою 1973 року становила близько 1 млн осіб, у 2010 їх чисельність приблизно дорівнювала 5,2 млн. Туарезькі мови належать до числа берберських мов. За релігією — мусульмани-суніти. Основне заняття — кочове скотарство (кози, верблюди, на півдні — зебу). Під час їжі туареги, на відміну від більшості мусульманських народів, користуються ложками, що характерно лише для них.
Найбільші групи племен — кель-ахагар в Алжирі, кель-аджер в Алжирі та Лівії, іфорас у Малі, кель-антесар у Малі, юлеміден (кель-атарам в Малі та кель-дінік у Нігері), кель-аїр у Нігері, кель-грес у Нігері та Нігерії, кель-увей в Нігері, удалан в Буркіна-Фасо.
Туарезькі мови (зокрема, тамашек) відносяться до берберських мов, хоча туареги культурно сильно відрізняються від берберів Атлаських гір.
Для запису туарезьких мов використовують латиницю, арабицю або тифінаг — писемність, що походить від давнього лівійського письма. Зазвичай туареги використовують старовинний різновид писемності, що відрізняється від сучасного стандарту відсутністю голосних літер.[1]
Чоловіки традиційно користувалися арабською абеткою, а жінки — тифінагом. У XX столітті у низці країн для туарезьких мов були введені офіційні системи писемності на основі латиниці.
Згідно з власною легендою, споконвічним розселенням туарегів був острів в Атлантичному океані, і після його зникнення вціліли лише торговці, які перебували в той момент в портових містах Північної Африки.
Є легенда про походження народу туарегів. Згідно з нею, до них з Марокко прийшла «праматір» Тін-Хіна на білому верблюді зі своєю служницею Такамат. Невідомо як вони дісталися до Ахаггара, тут Тін-Хіна стала царицею. Численні шанувальники приїжджали до неї, потім вона їх убивала. Цариця і служниця народжували дітей, поклавши початок роду туарегів. Від Тін-Хіна пішло шляхетне плем'я, а від служниці — плем'я васалів.
У 1925 році в районі стародавнього укріплення Абалесси в Ахаггарі знайшли поховання заможної жінки. Багато туарегів вірять, що це саме Тін-Хіна.
В 11 столітті арабські завойовники вдерлися на територію розселення туарегів у Північній Африці, знову змістивши ареал проживання туарегів у західному напрямку. У цей період туареги зазнали ісламізації та арабізації.
Туареги були зайняті в транссахарській торгівлі, створили кілька державних утворень, такі як султанат Агадес; контролювали важливі перевалочні торговельні пункти, наприклад Такедда.
За часів колоніальної ери туареги були включені у Французьку Західну Африку. На відміну від багатьох інших народів туареги протягом довгого часу чинили опір новій владі. Так, наприклад, колоніальна влада в колонії Нігер змогла підкорити туарезькі племена тільки в 1923 р. Французька колоніальна влада керувала туарегами через кланових ватажків, намагаючись використати міжкланові суперечності.
У результаті колоніального правління Франції туареги втратили можливість домінувати над осілими хліборобами. Ця причина, а також відсторонення від політики іншими етнічними групами, погіршення економічного становища в результаті посух 1970—1980-х рр. призвели до відкритого збройного опору в Нігері, Алжирі та Малі.
Туареги виступили за створення держави Азавад.
Зростанню напруженості на півночі Нігера сприяв інцидент у місті Чин-Табарадене в 1990 році.
Об'єднання туарегів носило характер конфедерації. Населення було чітко структуроване за соціальною ієрархією, поділене на племена і клани, підлеглі панівному племені воїнів — «імхар», назва якого давало ім'я всієї конфедерації. Крім імхар, були васальні племена і групи (громади, клани, сім'ї) невільного населення, нижчі касти. На чолі конфедерації стояв «аменокал» — виборна особа зі складу аристократичного імхарського племені. При виборі аменокала враховувалися як особисті якості кандидата, так і походження по лінії матері — старшою з сестер аристократичної родини. Мати аменокала користувалася особливим авторитетом і владою, мала право вето на будь-які рішення сина.
Панівний клан — шляхетна каста воїнів «імхар», які, власне кажучи, шляхом завоювань та асиміляції й утворили колись конфедерацію туарегів. За своїм антропологічного типу імхари — найбільш європеоїдна з племен та кастових груп туарезького суспільства. Прийшовши до Африки, завдяки досконалішій військовій техніці та військовій організації, використанню верблюдів (яких не було у корінного населення), а також іншим досягнень культури (у тому числі — писемності), войовничі і більш цивілізовані імхари досягли привілейованого становища серед місцевих племен. Вони зневажають фізичну працю, яка принижує їхню гідність.
Друга найчисленніша група туарезького суспільства називається «імради» (імгади, амгіди). Їх прийнято вважати васалами імхарів. За чисельністю імрадів у 5-8 разів більше, ніж імхарів. Антропологічно вони схожі на ефіопів, вони темношкірі, низькорослі, волосся сильно хвилясте, але вони відрізняються і від негроїдів. Основним заняттям імрадів було, та багато в чому і залишається, розведення дрібної рогатої худоби та віслюків. Потрапивши в підпорядкування імхарів, вони стали розводити і знаменитих туарезьких білих верблюдів. Кожному імхарскому клану було підпорядковано кілька імрадських, які платили данину козами, а також безоплатно надавали верблюдів імхарам у тимчасове користування коли це було потрібно.
Після того як у колоніальну добу імхари значною мірою були позбавлені своєї влади, племена імрадів стали більш автономними, на правобережжі річки Нігер вони навіть утворили власні конфедерації. Імради краще адаптуються до нових економічних і соціально-політичних умов і формують зараз заможну частину туарезького суспільства.
Релігійна каста. У туарезькому суспільстві релігія є свого роду ремеслом. Інеслемени вважалися спеціалістами з ісламу і завдяки цьому користувалися великою повагою в суспільстві. Вони виконували роль духовних наставників, з числа інеслеменів вибиралися судді. За своїм впливом у традиційному туарезькому суспільстві вони поступалися лише імхарам. До числа інеслеменів належить плем'я кель-антесар, яке утворило власну конфедерацію і є найвпливовішим в області Томбукту.
У громадах імхарів та імрадів сім'ями жили «Ікла» — негроїди, нащадки чорношкірих рабів, свого часу захоплених у полон під час набігів на землеробські райони на півдні. Іклани в основному пасли верблюдів і дрібну рогату худобу, що належала їхнім панам. Вони перебували на становищі кріпаків або рабів і не мали особистої свободи. В туарезькому суспільстві рабство було сімейним, іклани не утворювали окремих громад. Іноді туареги відпускали своїх рабів на свободу, тоді ті із застосуванням зрошення вирощували в оазах фінікові пальми, просо, баштанні культури, а частину врожаю віддавали імхарам. Ці групи звалися «харатінами». За антропологічним типом харатіни також схожі на ефіопів.
Серед південних груп туарегів іклани становили більшість. У колоніальний і постколоніальний період рабство було скасоване, іклани отримали свободу. Проте традиційні зв'язки між рабами та їхніми панами були настільки міцними, що вони продовжували функціювати й надалі. Іклани продовжували жити поруч зі своїми колишніми хазяями й віддавати їм частину своїх продуктів. Змінилася лише назва, принизливий термін «іклан» тепер не використовується, його змінили терміни «бела» і «бузу», відповідно сонгайського і гаусанського походження.
Поза межами ієрархічної структури перебувала каста ковалів — «інадени» («енадени»), в широкому значенні — ремісників. Вони були особисто вільними, виготовляли зброю і інші залізні, а також дерев'яні вироби традиційного побуту туарегів за тисячолітніми технологіями, рецептами і канонами. Вони були загально зневажувані через те, що їхня праця вважалася «нечистою». Водночас інаденів боялися й поважали, адже вони приборкували вогонь і, як вважалося, володіли магією.
В одязі туареги надають перевагу синьому кольору, який отримують з барвника індиго. Причому фарбою цієї вони одяг не просочують (воду економлять), а забивають її камінням. Тому при носінні фарба осипається, потрапляє на тіло і фарбує його, за що туарегів прозвали «синіми людьми» (саме синіми, а не блакитними). Самі туареги з цього приводу стверджують, що фарба на тілі затримує вологу, що дозволяє пити менше.
Туареги — єдиний у світі народ, у якого не жінки, а чоловіки закривають обличчя пов'язкою-покривалом, через що вони й споріднені з ними племена називають їх «тагельмуст» — народ покривала. Досі юнак, що досяг зрілості, отримує на знак цього від батька дві речі — двосічний меч і покривало на обличчя. З'явитися на людях без такої пов'язки вважається верхом непристойності, як у нас — голим. Пов'язку не знімають навіть вдома, під час їжі і сну.
Шляхетні жінки у туарегів мають високий статус. Саме вони володіють землями і сімейними цінностями, і тільки вони мають право на розлучення. Будинок туарегів називають за іменем господині, оскільки вона головує в родині. У разі розлучення чоловік іде з будинку, залишаючи там дружину і дітей. Чоловік може підвищити свій статус, одружившись з жінкою з вищої соціальної верстви. Але при цьому він сам повинен бути знатного роду. Жінки самі вибирають собі чоловіка.
- Туареги [Архівовано 19 січня 2021 у Wayback Machine.]
- Що це за народ такий — туареги? Життя без кордонів, Архів
- Що це за народ такий — туареги? Сині люди, Архів
Бербери у темах | ||
|---|---|---|
| Культура |  | |
| Соціологія | ||
| Місця проживання | ||
| Мови | Тамазиги (Центральний Атлас) • Такбайліт (Кабілія) • Мозабіт • Нафусі • Таріфіт • Ташавіт • Ташельхіт • Сіуа • Туарезькі | |
| Народи | ||
| Історія | ||
 | |
|---|---|
| Словники та енциклопедії | |
| Довідкові видання | |
| Нормативний контроль |
- ↑ Bienkowski, Piotr A.; Mee, Christopher Brian; Slater, Elizabeth A. (2005). Writing and ancient Near Eastern society: papers in honour of Alan R. Millard. Library of Hebrew Bible - Old Testament studies. New York London: T and T Clark. с. 60. ISBN 978-0-567-02691-0.