Росіяни

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Населення Росії.
Росіяни
Самоназварос. русские
Кількість134 млн[1]
Ареал

Росія Росія: 117,319,000[2]
Україна Україна: 8,334,100 [3]
Казахстан Казахстан: 3,512,925 (2020)[4]
Німеччина Німеччина: 3,500,000
(включаючи російських євреїв і російських німців)
США США: 3,072,756 (2009)[5]
Ізраїль Ізраїль: 938,500 (2011)
(включаючи російських євреїв)[6]
Узбекистан Узбекистан: 809,530 (2019)[7]
Білорусь Білорусь: 706,992 (2019)[8]
Канада Канада: 622,445 (2016)
(російське походження, за винятком російських німців)[9]
Латвія Латвія: 487,250 (2018)[10]
Киргизстан Киргизстан: 352,960 (2018)[11]
Бразилія Бразилія: 340,000[12]
Естонія Естонія: 322,700 (2021)[13]
Аргентина Аргентина: 300,000 (2018)[14]
Молдова Молдова: 201,218 (2014)[15]
Франція Франція:200,000[16] to 500,000[16][17]
Туркменістан Туркменістан: 150,000 (2012)[18]
Литва Литва: 129,797 (2017)[19]
Італія Італія: 120,459[20]

Азербайджан Азербайджан: 119,300 (2009)[21]
Расаєвропеоїдна
Близькі досхідні слов'яни
Входить досхідні слов’яни
Моваросійська
Релігія Східне православ'я (Московський патріархат)

Росія́ни (рос. русские, МФА: [ˈruskʲɪje]) — східнослов'янський народ[22][23][24]. Також — москови́ти[25], москви́ни[26] (в Україні 16–17 ст.), великоро́си (19 — на поч. 20 ст.)[27].

Переважно проживають в Росії, рідною є російська мова. Більшість віруючих належить до РПЦ, меншість — до старообрядців та інших релігійних течій.

Сформувалися в XV—XVI століттях у Московському князівстві, колишньому васалі Золотої Орди, на основі слов'янських і частково балтських[28][29] та фінських[30] етносів. Вели тривалі війни з сусідами — ординськими державами-спадкоємцями (Астраханню, Казанню, Кримом), Лівонією, Литвою, Польщею, Швецією, Німеччиною, Туреччиною, Персією, Китаєм, Японією, кавказькими, середньоазійськими і сибірськими народами. Протягом XVIII—XIX століть розширили ареал свого проживання до Арктики, Кавказу, Сибіру, Далекого Сходу, Аляски. Асимілювали більшість автохтонів цих регіонів. Були найчисленнішою етнічною групою в Російській імперії і СРСР. Віками жили в умовах кріпосницького гніту, скасованого 1861 року. Стали однією з рушійних сил більшовицької революції в Росії, сприяли утвердженню комуністичного режиму у власній країні.

На початок ХХІ століття загальна кількість становила близько 137 млн; з них у Російській Федерації — 111 млн осіб (2010). Мають велику діаспору в Казахстані — 3,8 млн (2010), США — 2,6 млн, в Україні — 1,7 млн (2020), Білорусі — 0,7 млн. Найбільша національна меншина в Україні та Казахстані.

Назва

  • Росія́ни — українська сучасна назва. Походить від грецького імені Русі — Росія, що широко використовувалося в московській державній і церковній документації[27].
  • Ру́сскіє  (рос. русские) — російська самоназва, є за походженням субстантивованим прикметником[27]. Цей прикметник виник у XV—XVI ст. від двоскладного сполучення «русскіє люді», в якому другу частину перестали вживати, згодом він став самоназвою росіян[31]. У сучасній російскій етнографії усталена теза, що закріплення етноніма «русскіє» в Московській державі припадає на XV—XVI століття. На відміну, на власне руських землях (Україна і Білорусь), що перебували у складі Великого князівства Литовського і Польського королівства, утвердився етнонім «русин» (однина), «русь» (множина). Після входження Війська Запорозького у 1654 році в орбіту політичних впливів Московської держави та інтенсифікації контактів інтелектуальних, бюрократично-службових та, особливо, вищих церковних верств відбулося поступове перенесення етноніма «руські», «руський народ» від уже політично розділеної православної спільноти Речі Посполитої — на росіян[27].
  • Великоро́си, або великору́си — ранньомодерна назва росіян. Використовувалася у ХІХ—ХХ століттях для підкреслення окремішності росіян від українців (малоросів) і литвинів (білорусів)[27]. Також вживається в сучасній російській етнографічній літературі для позначення росіян після XV ст., наприклад: «російська (великоруська) народність»[27]. Проте «Мала радянська енциклопедія» у 1930 стверджувала, що «Великоруси — термін, штучно введений у 19 столітті»[32].
  • Москва́[33][34][35] — ранньомодерна назва росіян, що вживалася в Речі Посполитій[36].
  • Москови́ти[25] (лат. moscovitae) — середньовічна латинська назва росіян, яка увійшла в більшість європейських мов нового часу[37][38][39].
  • Москви́ни[26] (подібно до «литвини», «русини») — середньовічна і ранньомодерна українська назва росіян. Також — моско́вці[40], москвитини[41], московські люди тощо[27].
  • Москвич, московка (ст.-укр. Москвїчь, ст.-укр. Московъка) — в староукраїнській мові XV ст. — уродженці або жителі Великого князівства Московського[42].
  • Москалі́ — ранньомодерна українська назва; згодом стала також позначати солдат московської (російської) армії.[43][44][45]
  • Каца́пи — зневажлива українська назва нового часу. Походить з тюркських мов, означає «різника».[46][47]

Історія

Ця стаття є частиною серії статей про народ
Росіяни
  Портал «Росія»

Історію російського народу традиційно починають з часів Русі. Традиція йде з часів Російської імперії, коли «русскими» або «россиянами» називали не тільки сучасних росіян, а взагалі всі східнослов'янські народи. Незважаючи на те, що в радянській етнографії українці, білоруси та росіяни вже розглядалися як окремі народи, офіційна радянська історіографія зберегла звичай починати російську історію від часів Київської Русі. Аналогічний підхід зберігається у сучасній російській і західній історичних школах. З іншого боку, це можна пояснити і необхідністю часового «контексту», опису подій давніших часів для розуміння історії. Слід також зважати на те, що національна ідентичність до XIX—XX ст. була близька до ідентичності релігійної, а історія християнства «русских земель» починалася саме з Київської Русі[48].

З точки зору українських істориків, це є помилковим, оскільки «русь» ототожнюють з сучасною Росією, а «руський народ» — з «російським народом». Плутанину вносять двозначність російського терміна «русский» який означає як «російський», так і «руський». Коріння явища лежать ще в застарілій термінології часів Російської імперії. Втім, серед сучасних українських авторів популярна думка, що це робиться спеціально: з метою виправдати претензії сучасної Росії на землі Російської імперії, зокрема, України та Білорусі. З їхньої точки зору, історію Росії слід виводити з Московського князівства — родоначальника Російської держави[49].

Росіяни Воронезької губернії 1862 р.
Юні російські селянки, фото Сергія Прокудіна-Горського, 1909 рік

Ядром російської етнічної території було Володимирсько-Суздальське, а згодом — Велике Московське князівство; на початку 16 ст. її можна рахувати (без рідко заселених або й незаселених просторів на півночі) на яких 1 млн км², а кількість росіян — на 5 — 6 млн. Натомість вона не зазнавала більших змін на заході — з теперішніми естонцями й латишами і на південному заході — з білорусами й українцями, де етнічна межа покривалася приблизно з кордонами Москви і Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої[50].

Досить чітко визначали межі розселення росіян і західні посли: Посол Папи Римського до імперії Чингісидів Іоан де Плано Карпіні, посол короля Франції Людовика ІХ до хана Золотої Орди Сартака Вільгельм де Рубрук. Перший відвідав двір хана Батия і столицю Монгольської імперії Каракорум у 1246 році й повернувся у Європу в 1247 році через Київ. Другий відвідав країну хана Сартака, країну хана Батия і столицю Монгольської імперії Каракорум у 1253–1254 рр. і повернувся в «землю обітованну» 1255 року[джерело?].

Вільгельм де Рубрук зазначав, що землі Русі лежали на північ від Перекопу. За його спостереженням Русь всюди мала ліси та тягнулася від Польщі й Угорщини до Танаїда.[51] Ось як Рубрук описував народи, що заселяли землі на північний схід від ставки Сартака (орієнтовно північний схід сучасної Воронезької області):

Ця країна за Танаїдом дуже гарна і має річки й ліси. На півночі є величезні ліси, в яких живуть два роди людей, а саме: Моксель, які не мають жодного закону, справжні язичники. Міст у них нема, а живуть вони в маленьких хатинах у лісах. Їхній государ і більша частина люду були вбиті в Германії. Удосталь є в них свиней, меду й воску, дорогоцінних хутер і соколів. Позад них живуть інші, йменовані Мердас, яких Латини називають Мердиніс, і вони — Сарацини. За ними Етилія.[52]

Росіяни постійно колонізували північ і суцільно заселили південну частину тайги, а уздовж річок, зокрема Північної Двини дійшли до Білого моря (Помор'я): невеликі фінські народи зазнавали русифікації, за винятком карельців на заході і комі (зирян) в сточищі Печори. У другій половині XVI і особливо в XVII століття росіяни колонізували Середнє Надволжя й Урал і витиснули місцеві досить численні народи — тюркські (татар, чувашів, башкирів) і фінські (мордву, удмуртів, марійців) з їх найкращих земель, так що мордва тепер являє собою невеликі острови на своїй колишній території (вони становлять в Мордовській АССР 35,4 %), а інші народи живуть щоправда компактніше, але росіяни в їхніх автономних республіках становлять від 40 до 47 %. Також з початку XVI століття розпочалася російська колонізація степів Центрально-Чорноморського району (у XVI — XVII ст. росіяни заселили у ньому територію близько 300 000 км²), і в пол. XVII ст. зіткнулися тут з українською колонізаційною хвилею. Заселення росіянами долішнього Поволжя припадає на XVII ст. і XVIII ст. (на ньому російський уряд у XVIII ст. поселив німецьких і українських колоністів), Передкавказзя — на другу пол. XVIII і гол. XIX століття; і тут росіяни зустрілися з українською колонізацією. Заселення Західного Сибіру росіянами почалося з кінця XVII ст. (на поч. XVIII ст. у Західнім Сибіру жило близько 300 000 росіян, переважно в південній смузі тайґи), пізніше воно поширилося на східний Сибір, у другій пол. XIX ст. на Далекий Схід і Середню Азію; в колонізації Степу і Далекого Сходу (Зелений Клин) з кінця XIX ст. брали інтенсивну участь й українці. З місцевого населення численнішими є тепер якути і буряти (обидва народи мають свої АССР)[50].

Разом з тим постійно збільшувалася російська етнічна територія — лише в Європі з 1 млн км² на початку XVI ст. до 2,6 млн. на початку XX ст. (без слабо заселених етнічно мішаних земель). Ще швидшим темпом зростала кількість росіян: з близько 5 млн. на початку XVI ст. до 12 — 13 млн. на початку XVIII ст. і яких 30 — 32 млн. у 1858. Швидка колонізація та часткова асиміляція різнонаціональних племен призвели до постання окраїнних груп російського населення з подекуди автономістичними й опозиційними щодо російського державного центру тенденціями (донські й уральські козаки, сибіряки) і обширних етнічно мішаних територій на Середньому Поволжі, Уралі, в Карелії та (російсько-українських) на східному Передкавказзі (разом бл. 0,6 млн км²)[50].

Антропологія та генографія

Портрет великороски. Ілюстрація до книги «Земля і люди. Загальна географія» (т.5), Жана Жака Елізе Реклю, 1880

Антропологічні ознаки та генографічні особливості росіян докладно вивчені[53][54]. У сучасному російському населенні виразні риси «субстратних» антропологічних типів. Основним із них є «фінно-угорський субстратний пласт», тобто антропологічний тип дослов'янського населення, що розмовляло фінно-угорськими мовами[55].

Велика частина росіян належить до європеоїдної раси, представленої усіма трьома своїми групами (північною, південною, перехідною), але з різкою перевагою перехідних форм. До північної групи належать північно-західні групи росіян. До перехідних форм належить більшість росіян європейської частини Російської Федерації. На Поволжі, на Уралі, у Західному Сибіру здавна утворилася контактна зона між європеоїдами та монголоїдами, причому ознаки монголоїдної раси сильніше проявляються у східному напрямку. Перші поселенці-росіяни Сибіру, що змішалися з місцевим населенням, утворили не дуже численні своєрідні групи, що відрізняються від росіян європейської частини РФ не лише у етнокультурному, але і у расовому відношенні — це камчадали, колимчани[56].

Генографічні дослідження засвідчили значну генетичну неоднорідність етнічних росіян у порівнянні з іншими європейськими популяціями[57],[58],[59],[60]. Встановлені «кардинальні відмінності північних і південних росіян» при аналізі карт мінливості різних ознак: гаплогрупп Y-хромосоми і класичних маркерів, прізвищ та антропологічних ознак[54].

Середні антропологічні показники або збігаються з середніми західноєвропейськими величинами, або відхиляються від них, залишаючись, проте, в межах коливань західних груп[61]. Можна відзначити наступні ознаки, що відрізняють росіян[61]:

Генетична гетерогенність народів Європи: чим більший «показник гетерогенності етносу», тим більше одні його популяції зовсім несхожі з іншими[54]
  • Частка світлих і середніх відтінків волосся і очей підвищена, частка темних — знижена;
  • Знижений зріст брів і бороди;
  • Помірна ширина обличчя;
  • Переважання середнього горизонтального профілю і середньовисокі перенісся;
  • Менший нахил чола і більше слабкий розвиток надбрів'я.

У російських популяціях відзначається вкрай низька частота генетичних ознак, характерних для монголоїдних популяцій. Вельми рідкісний епікантус, який з числа більш ніж 8500 обстежених росіян чоловічої статі виявили лише 12 разів, причому тільки в зародковому стані. З такою ж частотою епікантус спостерігається у населення Німеччини[62].

За результатами досліджень Y-хромосомних маркерів виділяються дві групи російських популяцій — північну і центрально-південну[63][64]. У етнічних росіян північної групи, які увійшли в обширний «північний» кластер разом з популяціями балтів (латишів і литовців), фіномовних народів (комі, фінів, естонців, карелів), а також німецькомовних шведів, висока частка гаплогруп, типових для угро-фінів (N1c, N1b становлять 40-54 %) і високий ступінь генетичної диференціації[54]. Південно-центральна група етнічних росіян входить в загальний кластер з білорусами, українцями та поляками, для яких характерна генетична однорідність та високі частки типових для східних слов'ян гаплогруп R1a (50-56 %) та І2 (10-16 %)[54][63][65]. Частоти східноєвразійських гаплогруп у росіян відповідають середнім по Європі[66].

За результатами дослідження маркерів мтДНК, а також аутосомних маркерів росіяни схожі з іншими популяціями Центральної та Східної Європи, але їх мітохондріальний генофонд характеризується високим різноманіттям[60]. За його структурою етнічні росіяни віднесені до двох кластерів — східно-європейського (входять західні та східні слов'яни, балти, а також балканські народи) та північно-європейського (західні фіно-угорські народи та північні російські популяції)[54][65].

Для російського народу в ареалі його поширення характерна надзвичайно висока гетерогенність (ḠST = 2,0) порівняно з «типовими» народами Західної Європи (ḠST = 0,7), Кавказу (ḠST = 0,8), Східної Європи (ḠST = 1,2), Приуралля і Зауралля (ḠST = 1,4), Середньої Азії і Казахстану (ḠST = 1,3)[67].

Етногенез

Докладніше: Етногенез росіян
Етнографічна карта СРСР, 1930

В етногенезі росіян взяли участь східнослов'янські літописні племена (ільменські словени, кривичі, в'ятичі, та фіно-угорські племена (меря, весь, мещера, мурома, водь, чудь та інші)[27][88]. Останні були переважно асимільовані в процесі міграцій слов'ян на схід та північ східноєвропейської рівнини, який розпочався в VI столітті[27]. Час виникнення окремого російського етносу є предметом наукових дискусій, пов'язаних із проблемою існування давньоруської народності та визначенням етнічної номенклатури для домодерних спільнот[27]. У сучасній російській етнографії є усталеною теза, що внаслідок розпаду східнослов'яних етнічних утворень часів Київської Русі формування сучасного російського народу припадає на XV — початок XVI століття і пов'язується з поширенням контролю Московського князівства на весь тодішній етнічний ареал росіян[27].

Чисельність

Докладніше: Чисельність росіян

Загальна чисельність росіян у світі останнім часом становить близько 133 мільйонів осіб[89] (за різними оцінками — від 127 млн чол.[90][91] до 150 млн осіб[92]), з них в Росії — 111 мільйонів (2010) або близько 77,8 % населення країни (в 2002 році — 116 мільйонів або близько 79,8 %)[93][94].

Складають більшу частину населення Російської Федерації, а також значну частину населення в країнах колишнього СРСР: в Україні, у Білорусі, Казахстані, Узбекистані, Латвії, Киргизії, Естонії, Литві, Молдові, (в тому числі у Придністров'ї), Туркменістані. Великі діаспори присутні в США, Канаді, Бразилії, Німеччини[джерело?].

Переписи Російської імперії та СРСР

Частка росіян у Росії за переписом 1989 року
1897 рік

Кількість росіян відома за даними перепису 1897 року. За ним на території всієї Російської імперії жило 55,8 млн. росіян, у тому числі у 50 європейських губерніях (без Царства Польського і Фінляндії) — 48,6 млн, на Кавказі — 1,8 млн., в Азії — 5,0 млн.[50].

У 50 європейських губерніях росіяни становили абсолютну більшість у 28 (без країн Балтії, України й Білоруси та Астраханської, Уфимської й Казанської губерній)[50].

Фактично число росіян було менше (до них зараховано, наприклад, також білорусів Смоленщини й українців північної Чернігівщини)[50].

Кількість росіян у світі на 1897 — 55,8 млн.. Їх число (для порівняння — також українців та білорусів) за урядовими статистиками і оцінками в млн. та (у дужках) їхні відсоткові співвідношення такі:

Рік росіяни українці білоруси
1897 55,8 (63,3) 26,4 (29,9) 6,0 (6,8)
1914 79,0 (63,0) 40,0 (30,0) 9,0 (7,0)
1926 79.0 (62,5) 40 — 41 (31,0) 8,5 (6,5)
1959 115,6 (70,3)* 40,0 (24,5)** 8,5 (5,2)
1970 130,4 (71,0)* 43,3 (23,7)** 9,7 (5,8)

-* ч. і % надто високі;

-** ч. і % надто низькі.

1926 рік

За радянським переписом 1926 р., кількість росіян значно збільшилася (77,8 млн.). Пропорція між трьома східно-слов'янськими народами сильно не змінилась. Інтенсивно колонізуючи Азію, відсоток росіян у ній збільшився (разом з Кавказом) з 12,3 % у 1897 до 18,2 % у 1926[50].

Цей нормальний розвиток кількости росіян, простору їхньої етнічної території та пропорції до інших народів СРСР, зокрема українців, зазнав раптових змін, почавши з початку 1930-х pp. через зміну національної політики КПРС. Посилена русифікація, особливо позбавлення всіх національних прав українців, що живуть поза межами УРСР, постійне переселювання росіян на території інших народів при одночасному (переважно примусовому) виселюванні неросіян з їхніх земель, фізичного нищення неросіян (насамперед українців) призвело до чималого збільшення кількості росіян коштом інших народів та поширення їхньої національної території[50].

Після другої світової війни росіяни заселили Східну Пруссію (Калінінградська область) і південно-східну Фінляндію, у яких вони ніколи не жили. Складовою частиною російської етнічної території стали колишні білоруська Смоленщина і українська північна Чернігівщина, простори колишніх німецьких колоній на Надволжі, більшість Карелії[50].

Значно посунений процес русифікації колишньої української частини Вороніжчини, Курщини і Білгородщини (у 1926 — 1,4 млн. українців, за переписом 1970 — 0,2 млн.), Кубані й Східного Передкавказзя (1926 — 2,5 млн. українців, 1970 — 0.25 млн.), українських колоній на Надволжі та Уралі (0,52 і 0,13 — без Оренбурзької області), північного Казахстану. Справді русифікація українців не пішла аж так далеко, як у світлі радянського перепису, але безперечним фактом є перетворення українських прикордонних земель на складову частину російської етнічної території[50].

Пізніші переписи показали, що швидке примусове зросійщення у 1930-х роках українців на українській етнічній території, що була підпорядкована РРФСР, з подальшим закріпленням у паспортах (в процесі паспортизації населення) відбилося на етнічній самосвідомості української людності. Сьогодні українці, що не втратили етнічну самоназву («українці»), кількісно переважають лише на локальних територіях (переважно в межах колишнього Острогозького полку)[118].

Тепер можна рахувати російську етнічну територію в Європі без мішаних і рідко заселених земель на 2,8 млн. км² (з мішаними на 3,4 млн.), а російська етнічну територію в Азії (без мішаних і рідко заселених земель на 2,0 до 2,5 млн. км²). Разом з тим збільшується пєреселювання росіян до Азії (з 18,2, всіх росіян у 1926 до 22,3 % у 1970) та їхній відсоток у інших РСР, АРСР і Автономних Областях з 13,1 % у 1926 до 26,5 % у 1970 (у тому числі в УРСР з 8,1 % до 19,4 %; у надбалтицьких республіках з 0,3 % до 19,0 %)[50].

У наслідок цих процесів безупинно зростає в СРСР кількість росіян (у млн. і — у дужках — у % всього населення СРСР; для порівняння кількість українців):

Рік росіяни українці
1926 78,7 (46,6) 38,8 (22,8)
1959 114,1 (54,8) 37,2 (17,8)
1970 129,0 (53,5) 40,8 (16,9)
1959—1970-ті роки

Зменшення відсотка росіян в СРСР за 1959 — 70 іде за рахунок їхнього зменшения в Середній Азії та на Закавказзі (з 22,4 на 20,0 %) спричинене значно вищим природним приростом їх народів, порівняно з росіянами[50].

Фактично приріст росіян, a разом з тим зменшення українців було менше, бо радянська статистика — невірна. На ділі кількість осіб українського походження в СРСР на яких 10 млн. (?) вища, кількість росіян відповідно нижча[50].

Значно вищою, ніж кількість росіян за національністю є кількість осіб, які подали російську мову як свою рідну. За радянською статистикою вона така (у млн. і — у дужках — у % всього населення):

Рік росіяни українці
1926 85,0 (50,2) 35,2 (20,6)
1959 124,1 (59,5) 33,2 (15,9)
1970 141,8 (58,8) 35,4 (14,7)

Про далеко посунену мовну русифікацію свідчить, що 1970 — 10,5 % не-росіян подало російську мову як рідну (серед українців — 14,3 %, білорусів — 19,0 %, євреїв — 79 %)[50].

Діаспора

Росіяни в Україні

Докладніше: Росіяни в Україні

У сучасній Україні росіяни другий за чисельністю народ після українців від 1920-х років. Перед тим російська етнічна група була третьою за чисельністю після єврейської, ще раніше — четвертою (після євреїв та поляків), п'ятою (після євреїв, поляків та кримських татар). Місце етнічної групи українських росіян у розвитку етнічної будови людності України упродовж ХХ ст. суттєво змінювалося і залежало великою мірою від політики московського уряду[119].

Сучасна етнічна група росіян в Україні сформувалася переважно завдяки міграційному допливу росіян з близьких до України губерній Росії від кінця XIX ст. до середини ХХ ст. та організованих радянською владою масових переселень росіян, для компенсації втрат населення внаслідок українських голодоморів[120], а також масових депортацій. Суттєвим чинником збільшення долі росіян у післявоєнні часи слугували політика утворення «радянського народу», денаціоналізація та русифікація, які проводилися майже п'ятдесят років, що здійснювалися шляхом стимулювання міграції, змішування населення та творення багатонаціональних робочих колективів[121].

На час перепису населення 2001 р. в Україні зафіксовано 8 334 141 особа, що назвала себе росіянином (росіянкою). Це значно менше, ніж напередодні розпаду СРСР (на час перепису 1989 р) — 11 356 тис., коли чисельність та питома вага росіян на території України сягнули максимальних значень[122][27][123]. У 2020 році, за опитуванням соціологічної агенції КМІС, чисельність росіян в Україні не перевищувала 4,1 %[124].

Етнографічні групи

Групи росіян (з ліва на право): Псков, Твер, Смоленськ, Калуга, Тула (1826)

За особливостями мови і побуту росіяни поділяються, згідно з усталеною О. О. Шахматовим, О. І. Соболевським та пізніше прийнятою багатьма, зокрема радянськими, дослідниками (Б. М. Ляпунов, Ф. Філіп та ін.) схемою, на два чи три великі наріччя: північне окаюче, та південне акаюче з посереднім між ними говором Москви (первинно окаючим, але під впливом південного наріччя). Розмежування між ними проходить лінією Псков—Твер—Москва—Нижній Новгород. Урал та Сибір переважно окають. Дехто з дослідників (Д. Ушаков, Д. Зеленін та ін.) трактують дві перші групи як окремі народності[125], на межі яких розвинулася ще й третя (середньоросійська) — з культурним і політичним центром — Москвою, на основі якої відбувається мовна та культурна уніфікація. (див. також Російська мова). Сьогодні, у зв'язку з розвитком освіти та засобів масової інформації, різниця у діалектах значно зменшилась, але за сукупністю ознак російські етнографи [3] [Архівовано 2 травня 2015 у Wayback Machine.] виділяють на Європейській території російського розселення північну та південну історико-культурну зони з північноросійською[126] та південноросійською[127] «групами народу».

Побутово-мовними особливостями серед росіян вирізняється ще низка менших етнічних груп:

Мова

Докладніше: Російська мова та Історія російської мови

Російська мова належить до східної підгрупи слов'янських мов балто-слов'янської гілки, яка входять до складу індоєвропейської мовної сім'ї. У російській мові використовується писемність з урахуванням російського алфавіту, висхідного до кириличному алфавіту (кирилиці).

Російська мова — одна з шести офіційних мов ООН. За даними, опублікованими в журналі «Language Monthly» (№ 3 за 1997), приблизно 300 млн осіб по всьому світу на той момент володіло російською мовою (що ставило її на 5-е місце за поширеністю), з них 160 млн вважали її рідною (7-е місце у світі). Загальна кількість російськомовних у світі за оцінкою 1999 року — близько 167 млн, ще близько 110 млн людей володіють російською мовою як другою.

У соціологічному дослідженні Інституту Ґеллапа (Gallup, Inc), присвяченому ставленню до російської мови в пострадянських державах, 92 % населення в Білорусі, 83 % в Україні, 68 % в Казахстані та 38 % в Киргизстані, обрали російську мову для заповнення анкети під час проведення опитування. Інститут окреслив цей розділ дослідження як «Russian as the Mother Tongue» (Російська мова як рідна мова). Словесні побудови питань та практичні складності проведення опитувань могли внести помилки чи упередженість до результатів.

У США в штаті Нью-Йорк у 2009 році внесено поправку до виборчого законодавства, відповідно до якої у всіх містах штату, в яких проживає понад мільйон осіб, усі пов'язані з процесом виборів документи мають перекладатися російською мовою. Російська мова стала однією з восьми іноземних мов у Нью-Йорку, якою мають друкуватися всі офіційні матеріали виборчих кампаній. Раніше до списку були включені іспанська, корейська, філіппінська, креольська мови та три діалекти китайської.

До 1991 року російська мова була мовою міжнаціонального спілкування СРСР, де-факто виконуючи функції державної мови. У країнах СНД продовжує використосуватися як рідна для значної частини населення і як мова міжнаціонального спілкування. У місцях компактного проживання емігрантів із країн колишнього СРСР (Ізраїль, Німеччина, Канада, США, Австралія та ін.) випускаються російськомовні періодичні видання, працюють радіостанції та телевізійні канали, відкриваються російськомовні школи, де активно викладають російську. В Ізраїлі російська вивчається у старших класах деяких середніх шкіл як друга іноземна мова. У країнах Східної Європи до кінця 80-х років XX століття російська мова була основною іноземною мовою у школах.

Розмовну російську мову обов'язково вивчають усі космонавти, що працюють на МКС.

Діалекти

Докладніше: Діалекти російської мови

У російській мові виділено дві діалектні групи (говірки) — північноросійська («окаюча») і південноросійська («акаюча»), кожна з яких поділяється більш дрібні групи. Між північним та південним говірками розташована територія середньоросійських говірок. Кордон між північноросійською та південноросійською групами проходить по лінії Псков — Твер — Москва — Нижній Новгород.

У північній говірці виділяються три групи говірок: Ладого-Тихвінська, Вологодська та Костромська. У південній говірці виділено п'ять груп говірок: Західна, Верхньо-Дніпровська, Верхньо-Деснинська, Курсько-Орлівська та Східна (Рязанська). Перехідні середньоросійські говірки включають Гдовську, Псковську та Володимирсько-Поволзьку групи.

З середньоросійської діалектної групи відбувається уніфікація російської мови та всієї культури.

Нині у зв'язку з розвитком шкільної освіти та засобів масової інформації відмінності у діалектах сильно зменшились.

Традиційна культура

Релігія

Докладніше: Релігія в Росії
Серафим Саровський — один із найшанованіших російських святих

Хрещення на той час язичницької Русі було здійснено 988 року князем Володимиром. Християнство прийшло на Русь з Візантії у формі східного обряду (після Великої схизми 1054 року) і почало поширюватися у вищих верствах суспільства задовго до цієї події. Тим часом відмова від язичництва відбувалася повільно. Волхви (жерці) старих богів мали помітний вплив ще XI столітті. До XIII століття князі отримували два імені — язичницьке при народженні та християнське при хрещенні (Всеволод Велике Гніздо, наприклад, носив також ім'я Дмитро); але це обов'язково пояснюється пережитками язичництва («княже», династичне ім'я мало скоріш державний і клановий, ніж язичницько-релігійний статус).

Найбільша релігійна організація, що об'єднує православних росіян — Російська православна церква (Московський патріархат), за кордоном Росії функціонують її єпархії, автономні православні церкви та самоврядні частини РПЦ (див. Російська православна церква закордоном, Українська православна церква та інші). У XVII столітті невелика частина росіян не підтримала проведені патріархом Никоном реформи церкви, що спричинило Розкол і появу старообрядців. Деякі старообрядницькі спільноти також є етнографічними групами (кержаки, семейські та інші).

Серед простого народу збереглися елементи дохристиянської релігійної культури, які разом із християнством характеризуються як «народне християнство». Серед них, як обряди (свята Масниця, Івана Купала, поминки (Радониця, Семик) та ін.), так і віра в істот слов'янської мітології (домовики, лісовики, русалки і т. д.), знахарство, ворожіння, прикмети тощо.

Другою за чисельністю християнської конфесією серед росіян є протестантизм, що прийшов із Заходу і набув поширення з XIX століття.[129] За експертною оцінкою, 1996 року в Росії налічувалося понад мільйон віруючих протестантів, що належать до десятків різних церков.[130] Скільки значну частку серед російського населення протестантизм має лише Далекому Сході. Найбільшою протестантською течією у Росії є баптизм (за різними даними від 85000 до 450000 зареєстрованих членів,[131] реальна кількість перевищує рахунок незареєстрованих об'єднань), який має 140-річну історію у Росії.[131][132] Також велика кількість[129][130] п'ятидесятників і харизматів, є кальвіністи, лютерани, адвентисти сьомого дня, методисти, пресвітеріани тощо. Частина росіян є послідовниками таких релігійних організацій, як свідки Єгови, мормони та муністи.

Нині нечисленні етнорелігійні групи духовного християнства — ряду старовинних російських рухів, що відокремилися від православ'я (духобори, молокани, хлисти).

З кінця 1980-х років спостерігається сплеск інтересу до дохристиянських слов'янських вірувань, у результаті виник новітній релігійний рух — рідновірство.[133] Також у 1980-ті роки в Росію проникають і стають відносно популярними різні течії неоіндуїзму і буддизму (особливо дзен).

Після Жовтневої революції 1917 року християнські церкви (Московський патріархат, інші гілки православ'я, протестантські та католицькі) переживали серйозні гоніння (а частина протестантів і за царської влади)[131], більшість храмів, монастирів та молитовних будинків були закриті, зруйновані чи перетворені на музеї, склади, клуби тощо. На державному рівні впроваджувалась ідеологія атеїзму. Після розпаду СРСР та утворення Російської Федерації, а також у зв'язку зі зміною політичної ситуації в країні та проголошенням свободи віросповідання, зокрема й у конституції країни, християнські церкви (та інші релігії) отримали можливість вільно вести релігійну та місіонерську діяльність.

Див. також

Примітки

  1. ↑ Russian. Joshua Project. Архів оригіналу за 15 серпня 2020. Процитовано 10 серпня 2020.
  2. ↑ Project, Joshua. Russian in Russia. Joshua Project. Архів оригіналу за 21 жовтня 2020. Процитовано 11 серпня 2020.
  3. ↑ http://2001.ukrcensus.gov.ua/results/general/nationality/. {{cite web}}: Пропущений або порожній |title= (довідка)
  4. ↑ The population of the Republic of Kazakhstan by ethnic groups. data.egov.kz. Committee on Statistics of Ministry of National Economy of the Republic of Kazakhstan. 29 травня 2020. Архів оригіналу за 18 вересня 2020. Процитовано 17 червня 2021.
  5. ↑ American FactFinder – Results. Data Access and Dissemination Systems (DADS). Архів оригіналу за 12 лютого 2020. Процитовано 19 вересня 2016.
  6. ↑ Архівована копія (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 13 травня 2019. Процитовано 31 жовтня 2021.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  7. ↑ Archived copy. Архів оригіналу за 14 листопада 2018. Процитовано 18 січня 2019.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  8. ↑ Архівована копія (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 20 квітня 2021. Процитовано 31 жовтня 2021.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  9. ↑ Census Profile, 2016 Census. statcan.gc.ca. Архів оригіналу за 10 грудня 2018. Процитовано 21 квітня 2018.
  10. ↑ Meklēt | Oficiālās statistikas portāls. Архів оригіналу за 20 липня 2020. Процитовано 31 жовтня 2021.
  11. ↑ Archived copy. Архів оригіналу за 27 грудня 2018. Процитовано 18 січня 2019.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  12. ↑ Maria Stella Ferreira Levy. O papel da migração internacional na evolução da população brasileira (1872 to 1972). inRevista de Saúde Pública, volume supl, June 1974.
  13. ↑ Archived copy. Архів оригіналу за 11 червня 2019. Процитовано 1 лютого 2020.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  14. ↑ Los rusos en Argentina constituyen la mayor comunidad de Latinoamérica – Edición Impresa – Información General. Архів оригіналу за 19 жовтня 2021. Процитовано 31 жовтня 2021.
  15. ↑ Moldovan Population Census from 2014. Moldovan National Bureau of Statistics. Архів оригіналу за 16 жовтня 2021. Процитовано 31 жовтня 2021.
  16. ↑ а б La communauté russe en France est "éclectique". Архів оригіналу за 22 листопада 2019. Процитовано 31 жовтня 2021.
  17. ↑ communauté russe en France (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 12 квітня 2019. Процитовано 19 січня 2019.
  18. ↑ Archived copy. Архів оригіналу за 19 січня 2019. Процитовано 19 січня 2019.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  19. ↑ Gyventojų pagal tautybę dalis, palyginti su bendru nuolatinių gyventojų skaičiumi. osp.stat.gov.lt. Архів оригіналу за 13 серпня 2017. Процитовано 13 серпня 2017.
  20. ↑ 2006 census. Архів оригіналу за 23 червня 2013. Процитовано 31 жовтня 2021.
  21. ↑ The State Statistical Committee of the Republic of Azerbaijan. azstat.org. Архів оригіналу за 7 січня 2012.
  22. ↑ Slav | people | Britannica.com. Архів оригіналу за 17 жовтня 2019. Процитовано 21 липня 2016.
  23. ↑ СЛОВ'ЯНИ — Лексика — українські енциклопедії та словники. Архів оригіналу за 26 серпня 2016. Процитовано 21 липня 2016.
  24. ↑ Росіяни [Архівовано 7 квітня 2016 у Wayback Machine.] // ЕУ. — Т. 7. — С..
  25. ↑ а б Московит // Словник української мови : у 20 т. / НАН України, Український мовно-інформаційний фонд. — К. : Наукова думка, 2010—2022.
  26. ↑ а б Москвин // Словник української мови : у 20 т. / НАН України, Український мовно-інформаційний фонд. — К. : Наукова думка, 2010—2022.
  27. ↑ а б в г д е ж и к л м н Галушко К. Ю. Росіяни в Україні [Архівовано 3 грудня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 334—337. — ISBN 978-966-00-1290-5.
  28. ↑ Balanovsky, Oleg; Rootsi, Siiri; Pshenichnov, Andrey; Kivisild, Toomas; Churnosov, Michail; Evseeva, Irina; Pocheshkhova, Elvira; Boldyreva, Margarita; Yankovsky, Nikolay (2008-01). Two Sources of the Russian Patrilineal Heritage in Their Eurasian Context. The American Journal of Human Genetics (англ.). Т. 82, № 1. с. 236—250. doi:10.1016/j.ajhg.2007.09.019. PMC 2253976. PMID 18179905. Процитовано 27 серпня 2022.{{cite news}}: Обслуговування CS1: Сторінки з PMC з іншим форматом (посилання)
  29. ↑ Русский с литовцем — братья навек. Почему у славян и прибалтов так много общего (итоги исследования). 15 вересень 2015.
  30. ↑ Kushniarevich, Alena; Utevska, Olga; Chuhryaeva, Marina; Agdzhoyan, Anastasia; Dibirova, Khadizhat; Uktveryte, Ingrida; Möls, Märt; Mulahasanovic, Lejla; Pshenichnov, Andrey (2 вересня 2015). Genetic Heritage of the Balto-Slavic Speaking Populations: A Synthesis of Autosomal, Mitochondrial and Y-Chromosomal Data. PLOS ONE (англ.). Т. 10, № 9. с. e0135820. doi:10.1371/journal.pone.0135820. ISSN 1932-6203. PMC 4558026. PMID 26332464. Процитовано 27 серпня 2022.{{cite news}}: Обслуговування CS1: Сторінки з PMC з іншим форматом (посилання) Обслуговування CS1: Сторінки із непозначеним DOI з безкоштовним доступом (посилання)
  31. ↑ Галушко К. Ю. Українці: Давньоруська народність // Енциклопедія історії України: Україна—Українці. Кн. 2 / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во «Наукова думка», 2019. — 842 с.
  32. ↑ Малая Советская Энциклопедия. Том седьмой: Прямая—Скулы. М.: Акционерное общество «Советская Энциклопедия», 1930.— С. 506.
  33. ↑ великороссиянин // Російсько-український академічний словник 1924–33рр. (А. Кримський, С. Єфремов).
  34. ↑ москва // Словарь росийсько-український 1893–1898рр. (М. Уманець, А. Спілка).
  35. ↑ Москва [Архівовано 2 січня 2019 у Wayback Machine.] // Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 2. — С. 447.
  36. ↑ Ісаєвич Я. Д. Русини // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 372. — ISBN 978-966-00-1290-5.
  37. ↑ Moscowites, moscowiter / Moscovitae [Архівовано 12 грудня 2021 у Wayback Machine.] // Dictionaire François-Alleman-Latin, et Alleman-François-Latin: avec un petit abrégé de Grammaire Françoise. Geneve, 1601. p. 844.
  38. ↑ Muszkac, mosci, moscovitae, hyperborei. Moscowiter [Архівовано 2 травня 2021 у Wayback Machine.] // Dictionarium Quadrilingue latino-ungarico-graeco-germanicum, V. 2., 1708. p. 377.
  39. ↑ History of the Names of Men, Nations, and Places. London, 1864. V. 2. p.322-323. Архів оригіналу за 2 травня 2021. Процитовано 20 квітня 2018.
  40. ↑ Московець // Словник української мови : у 20 т. / НАН України, Український мовно-інформаційний фонд. — К. : Наукова думка, 2010—2022.
  41. ↑ * Москвитинъ, москвитин // Словник української мови XVI — першої половини XVII ст. / відп. ред. М. Чікало; Інститут українознавства імені І. Крип'якевича НАН України. — Львів, 2022. Вип. 18 (мова — мѧтка). — С. 79–80. — ISBN 966-02-2705-1 (серія); ISBN 978-966-02-9515-5 (вип. 18)
  42. ↑ Москвїчь, Московъка. Словник староукраїнської мови XIV—XV ст.. — К. : Наукова думка, 1977. — Т. 1: А — М. — С. 614.
  43. ↑ Євген Наконечний. Украдене ім'я: чому русини стали українцями. XIII. Москаль [Архівовано 11 грудня 2019 у Wayback Machine.]
  44. ↑ Москаль // Словник української мови : у 20 т. / НАН України, Український мовно-інформаційний фонд. — К. : Наукова думка, 2010—2022.
  45. ↑ Москаль, москалъ, москал // Словник української мови XVI — першої половини XVII ст. / відп. ред. М. Чікало; Інститут українознавства імені І. Крип'якевича НАН України. — Львів, 2022. Вип. 18 (мова — мѧтка). — С. 78–79. — ISBN 966-02-2705-1 (серія); ISBN 978-966-02-9515-5 (вип. 18)
  46. ↑ Євген Наконечний. Украдене ім'я: чому русини стали українцями. XXIII. Кацапы [Архівовано 9 червня 2021 у Wayback Machine.]
  47. ↑ Кацапи // Словник української мови : у 20 т. / НАН України, Український мовно-інформаційний фонд. — К. : Наукова думка, 2010—2022.
  48. ↑ Сергей Краковский. Почему РФ присваивает себе историю Киевской Руси?. Архів оригіналу за 27 вересня 2016. Процитовано 25 вересня 2016.
  49. ↑ Історичне значення Київської Русі [Архівовано 27 вересня 2016 у Wayback Machine.] // Історія України: Навчальний посібник / Білоцерківський В. Я. — К.: Центр учбової літератури, 2007.- 536 c.
  50. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р Росія й Україна // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1973. — Кн. 2, [т. 7] : Пряшівщина (продовження) — Сибір. — С. 2600-2612. — ISBN 5-7707-4049-3.
  51. ↑ Иоанн де Пано Карпини. История Монгалов: Вильгельм де Рубрук. Путешествие в Восточные страны. — СПб.: Изд. А. С. Суворина, 1911. — с. 85 (рос.)
  52. ↑ Иоанн де Пано Карпини. История Монгалов: Вильгельм де Рубрук. Путешествие в Восточные страны. — СПб.: Изд. А. С. Суворина, 1911. — С. 88 (рос.)
  53. ↑ Дерябин В. Е. Восточные славяне. Антропология и этническая история / Т. І. Алєксєєва. — 2-е, доповнене. — Москва : Научный мир, 2002. — С. 30—59. — 1000 прим. — ISBN 5-89176-164-5.
  54. ↑ а б в г д е Балановский О. П. Изменчивость генофонда в пространстве и времени: синтез данных о геногеографии митохондриальной ДНК и Y-хромосомы. [Архівовано 30 серпня 2017 у Wayback Machine.] Автореф. дис. д.б.н. — МГНЦ РАМН, 2012.
  55. ↑ § 1. Потерянные предки // Русский генофонд на русской равнине / Балановская Е. В., Балановский О. П. — М.: Луч, 2007. — С. 47—48. — 416 с. — ISBN 978-5-87140-267-2
  56. ↑ Брук С. И. Население мира. Этнодемографический справочник / Институт этнографии им. Н. Н. Миклухо-Маклая Академии наук СССР.—М.: Наука, 1986.— 830 с.
  57. ↑ «На східноєвропейському фоні розбіжність в російському генотипі є дуже великою. Вона значно більша, ніж середні генетичні відхилення в середині кожного народу західної Європи» Е. Балановская, О.Балановский. Русский генофонд. Генетика русских. [Архівовано 15 лютого 2015 у Wayback Machine.]
  58. ↑ Differentiation of mitochondrial DNA and Y chromosomes in Russian populations. [Архівовано 22 травня 2013 у Wayback Machine.] — Genetics Laboratory, Institute of Biological Problems of the North, Far-East Branch of the Russian Academy of Sciences.
  59. ↑ Two Sources of the Russian Patrilineal Heritage in Their Eurasian Context. [Архівовано 12 січня 2016 у Wayback Machine.] Am. J. Hum. Genet., Vol. 82, Is. 1, 236—250, 10 January 2008.
  60. ↑ а б Маларчук Б. А., Деренко М. В. Структура русского генофонда. [Архівовано 17 лютого 2020 у Wayback Machine.] — «Природа», 2007, № 4.
  61. ↑ а б Бунак В. В. Происхождение и этническая история русского народа по антропологическим данным. — Москва : Наука, 1965. — Т. 88 (новая серия). — (АН СССР. Труды института этнографии им. Н.Н. Миклухо-Маклая)
  62. ↑ Чебоксаров Н. Н. Монголоидные элементы в населении Центральной Европы : [рос.] // Уч. зап. МГУ. — Москва, 1941. — Вып. 63. — С. 235—270.
  63. ↑ а б Oleg Balanovsky, Siiri Rootsi, Andrey Pshenichnov, Toomas Kivisild, Michail Churnosov, Irina Evseeva, Elvira Pocheshkhova, Margarita Boldyreva, Nikolay Yankovsky, Elena Balanovska, and Richard Villems. Two Sources of the Russian Patrilineal Heritage in Their Eurasian Context : [англ.] // Am J Hum Genet. — 2008. — Vol. 82, № 1. — С. 236—250.
  64. ↑ Khrunin AV, Khokhrin DV, Filippova IN, Esko T, Nelis M, et al. (2013) A Genome-Wide Analysis of Populations from European Russia Reveals a New Pole of Genetic Diversity in Northern Europe. [Архівовано 6 жовтня 2013 у Wayback Machine.] PLoS ONE 8(3): e58552. doi:10.1371/journal.pone.0058552.
  65. ↑ а б Boris Malyarchuk, Miroslava Derenko, Tomasz Grzybovsky, Arina Lunkina, Jakub Charny, Serge Rychkov, Irina Morozova, Galina Denisova, Danuta Miscicka-Sliwka. Differentiation of Mitochondrial DNA and Y Chromosomes in Russian Populations : [англ.]. — 2005.
  66. ↑ Балановская Е. В., Балановский О. П. Русский генофонд на Русской равнине. — М.: ООО «Луч». — 2007. — 416 с.
  67. ↑ Балановская Е. В., Балановский О. П. Архитектоника русского генофонда // Русский генофонд на Русской равнине. — М.: ООО «Луч». — 2007—416 с. Архів оригіналу за 17 грудня 2014. Процитовано 12 жовтня 2014.
  68. ↑ Полевой М. А. История русского народа. Изд. 2-е. Т. 1. М.: 1830. С. 63
  69. ↑ Зеленин Д. К. Принимали ли финны участие в формировании русской народности // Сборник ЛОИКФУН. Ч. 1. Л.: 1929. С. 98
  70. ↑ Маркелов М. Т. К вопросу о культурних взаимоотношениях финов и русских // Этнография, 1930. № 1-2. С. 62
  71. ↑ Мокшин Н. Ф. Фино-угры в русской и мировой культуре [Архівовано 30 липня 2020 у Wayback Machine.] // Журнал «Социально-политические науки», Выпуск № 3 / 2012. — С. 13—14.(рос.)
  72. ↑ Русские // Малая советская энциклопедия. Том 07: Прямая — Скулы. — Гл. ред. Н. Л. Мещеряков. — Москва: Малая Советская энциклопедия — ОГИЗ РСФСР, 1930. — C. 506.(рос.)
  73. ↑ Финны // Елпатьевский К. (сост.). Учебник русской истории. С приложением родословной и хронологических таблиц и указателя личных имен. Изд. 10-е. — Учебник по русской истории для старших классов всех средних учебных заведений, для старших классов кадетских корпусов. Во 2-м издании учебник одобрен Уч. Ком. Вед. учрежд. ИМПЕРАТРИЦЫ МАРИИ как руководство для институтов и гимназий и Уч. Ком. при Св. Синоде  как учебное пособие для духовных семинарий. — СПб.: Тип. М. М. Стасюлевича, 1906. — C. 10. — 486 c.(рос. дореф.)
  74. ↑ Ломоносов М. В. О старобытных в России жителях и о происхождении российского народа вообще // Древняя российская история от начала российского народа до кончины великого князя Ярослава Первого или до 1054 года. — СПб.: Тип. Имп. Академии Наук, 1766. — С. 6. (рос. дореф.)
  75. ↑ Ломоносов М. В. Краткий российский летописец с родословием. — СПб. 1760. — § 4. (рос. дореф.)
  76. ↑ Карамзин Н. М. О славянах и других народах, составивших государство Российское / Примечания. С. 39. // История государства Российского. Том 1 / Н. М. Карамзин. Изд. 2-е испр.— СПб, 1818. — С. 39.(рос. дореф.)
  77. ↑ Соловьев С. М. История России с древнейших времен. Кн. 1. Том 1. — Изд. 3-е. — СПб.: Изд. выс. утвержд. тов. «Общественная польза», 1851—1879. — С. 11. (рос. дореф.)
  78. ↑ Соловьев С. М. Чтения и рассказы по истории России. — М.: правда, 1989. — с. 224 (рос.)
  79. ↑ Лекция XVII [Архівовано 8 січня 2020 у Wayback Machine.] // Ключевский В. О. Курс русской истории. Ч. 1. — 3-е изд. — Москва: Тип. Г.Лиснера и Д. Совко, 1908. — С. 367. (рос. дореф.)
  80. ↑ М. Н. Покровский. Возникновение Московского государства и «великорусская народность» [Архівовано 11 вересня 2019 у Wayback Machine.] / Покровский М. Н. Историческая наука и борьба классов. Выпуск 1. — Москва — Ленинград: Соцэкгиз, 1933.
  81. ↑ Платонов С. Ф. Киевская Русь в XI—XIII вв. // С. Ф. Платонов / Лекции по русской истории. Вып. 1. — СПб.: Столичная Скоропечатня, 1899. — С. 81.(рос. дореф.)
  82. ↑ Бестужев-Рюмин К. Н. Инородцы: Финны // К. Н. Бестужев-Рюмин / Русская история. I. — СПб.: Тип. А. Траншеля, 1872. — С. 64.(рос. дореф.)
  83. ↑ М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ IV. Стор. 4. Архів оригіналу за 27 січня 2020. Процитовано 26 квітня 2020.
  84. ↑ Валишевский К. Иван Грозный. — М. : ИКПА, 1989. — Репринтное воспроизведение издания 1912 года. — С. 16. (рос. дореф.)
  85. ↑ Карамзин Н. М. История государства Российского. Т. 1. — М.: Моск. рабочий, Слог. 1993—1994. -с. 45 (рос.)
  86. ↑ Л. Гумилёв «От Руси к России» Вместо послесловия. Архів оригіналу за 20 квітня 2018. Процитовано 27 серпня 2012.
  87. ↑ Л. Гумилёв «От Руси к России» Появление России ЦЕРКОВЬ И МОСКВА. Архів оригіналу за 1 березня 2014. Процитовано 1 серпня 2012.
  88. ↑ Алексеева Т. И. К происхождению антропологического облика русских [Архівовано 28 жовтня 2021 у Wayback Machine.] // Русские / отв. ред. В. А. Александров; РАН, Институт этнологии и антропологии им. Н. Н. Миклухо-Маклая. — М.: Наука, 1997. — С. 73—74. — 828 с: ил. — (Серия «Народы и культуры»). — ISBN 5-02-010320-9.(рос.)
  89. ↑ People: Russian (англійською) . Архів оригіналу за 27 травня 2012. Процитовано 28 лютого 2012.
  90. ↑ Фонд сприяння об'єднання російського народу «Русские»: Скільки російських живе в Росії і на Землі?. Архів оригіналу за 1 квітня 2012. Процитовано 23 квітня 2012.
  91. ↑ Утюг-TV: Скільки росіян живе в Росії і на Землі?. Архів оригіналу за 29 травня 2016. Процитовано 23 квітня 2012.
  92. ↑ Інститут Російського зарубіжжя. Портал "Росія і співвітчизники ": Нас 150 мільйонів. Архів оригіналу за 25 грудня 2018. Процитовано 23 квітня 2012.
  93. ↑ Всероссийская перепись населения 2010. Национальный состав населения РФ 2010. Архів оригіналу за 19 травня 2020. Процитовано 14 лютого 2012.
  94. ↑ Всеросійський перепис населення 2002 р. Національний склад. Архів оригіналу за 4 лютого 2012. Процитовано 23 квітня 2012.
  95. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 19 травня 2020. Процитовано 14 лютого 2012.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  96. ↑ Про кількість та склад населення України за підсумками Всеукраїнського перепису населення.
  97. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 8 лютого 2010. Процитовано 14 лютого 2012.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  98. ↑ [1] [Архівовано 25 березня 2009 у Wayback Machine.][2] [Архівовано 4 грудня 2004 у Library of Congress]
  99. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 17 вересня 2010. Процитовано 14 лютого 2012.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  100. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 10 грудня 2018. Процитовано 21 квітня 2018.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  101. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 10 червня 2012. Процитовано 14 лютого 2012.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  102. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 19 лютого 2014. Процитовано 15 лютого 2012.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  103. ↑ Архівована копія (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 8 березня 2012. Процитовано 14 лютого 2012.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  104. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 15 квітня 2006. Процитовано 14 квітня 2006.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  105. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 20 січня 2012. Процитовано 15 лютого 2012.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  106. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 25 травня 2020. Процитовано 14 квітня 2006.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  107. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 10 травня 2007. Процитовано 14 квітня 2006.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  108. ↑ Lithuania [Архівовано 13 травня 2020 у Wayback Machine.] // The World Factbook. — Central Intelligence Agency, 2015. ISSN 1553-8133.(англ.)
  109. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 13 травня 2012. Процитовано 15 лютого 2012.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  110. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 30 листопада 2012. Процитовано 15 лютого 2012.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  111. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 13 квітня 2006. Процитовано 14 квітня 2006.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  112. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 14 квітня 2006. Процитовано 14 квітня 2006.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  113. ↑ Архівована копія (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 28 жовтня 2004. Процитовано 14 квітня 2006.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  114. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 13 травня 2007. Процитовано 14 квітня 2006.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  115. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 14 квітня 2006. Процитовано 14 квітня 2006.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  116. ↑ Интервью Посла России в Турции В. Е. Ивановского // Интервью журналу «Консул» № 4 /19/, декабрь 2009 года. (рос.)
  117. ↑ Ставров И. В. Тенденции демографического развития неханських национальностей Северо-Восточного Китая (начало XXI века) // Вестник Дальневосточного отделения Российской академии наук. — 2013. — № 4 (170). — С. 148. (рос.)
  118. ↑ Чирков Олег. Втрачені землі (порівняння «національної території України», визначеної Степаном Рудницьким на початку 1920-х років, з сучасною державною та етнічною українською територією) // Україна просторова в концепційному окресленні Степана Рудницького: [колективна монографія / за заг. ред. В. І. Сергійчука]. — К.: Українська Видавнича Спілка, 2003. — 246 с.
  119. ↑ Див. у переліку літератури праці Чиркова О.
  120. ↑ Улянич, Володимир. Терор голодом і повстанська боротьба проти геноциду українців у 1921—1933 роках. — К.: МАУП, 2004. — С. 5:"другим етапом стратегії голоду було заселення спустілих сіл переселенцями із Совєтської Росії."
  121. ↑ Коянс А. А. Створення перших національно-культурних товариств в Запоріжжі (кінець 80-х — початок 90-х років ХХ століття) [Архівовано 6 травня 2020 у Wayback Machine.] // Музейний вісник. № 13/2. — Запоріжжя, 2013. — 422 с. — С. 180.
  122. ↑ Кабузан В. М. Украинцы в мире. Динамика численности и расселения 20-е годы XVIII века — 1989 год: формирование этнических и политических границ украинского этноса / В. М. Кабузан; Рос. акад. наук, Ин-т рос. истории. — Москва: Наука, 2006. — С. 395—396; 319—320; 650. — 657 с. — ISBN 5-02-033991-1.
  123. ↑ База даних населення України. Перепис 1989. Розподіл населення за національністю та рідною мовою (0,1). Архів оригіналу за 16 травня 2021. Процитовано 26 березня 2022.
  124. ↑ 90% опитаних визначили себе українцем за національністю, - загальнонаціональне опитування. espreso.tv (укр.). Архів оригіналу за 13 грудня 2021. Процитовано 13 грудня 2021.
  125. ↑ «Південноросійське населення (Рязанська, Тамбовська, Воронезька, Курська, Тульська, Орловська і Калузька губернії) етнографічно і діалектологічно відрізняється від північноросійського (в Новгородській, Володимирській, В'ятській, Вологодській та інш. губерніях) значно більше, ніж від білорусів. Тому з повним правом можна говорити про два російських народи: північноросійський та південноросійський» Зеленин Д. К. Восточнославянская этнография [Архівовано 13 квітня 2014 у Wayback Machine.]. — М.: Наука, 1991. — С. 40.
  126. ↑ «Північна історико-культурна зона характеризується наявністю „окаючого“ діалекту і такими особливостями в культурі, як малодвірні сільські поселення, що утворюють окремі „гнізда“ селищ, монументальне житло (рос. изба), поєднане з господарським двором, так званий сарафанний комплекс жіночого народного костюма, особливий сюжетний орнамент у вишивках і розписах, побутування билин та протяжних пісень і голосінь, наявністю сохи — головного орного знаряддя. Ці риси народної культури простежуються у росіян … в Карелії, Новгородській, Архангельській, Вологодській, Ярославській, Іванівській, Костромській, на півночі Тверської і Нижньогородської областей». Русские. М.: Наука, 1997 / РАН. Ин-т этнологии и антропологии [Архівовано 8 серпня 2017 у Wayback Machine.].
  127. ↑ «У південноросійській зоні відзначається „акаючий“ діалект і такі риси в культурі, як багатодвірні села, наземні житла, костюмний комплекс з плахтою, поліхромний геометричний орнамент… (на півдні Рязанської, в Пензенській, Калузькій, Тульській, Липецькій, Тамбовській, Воронезькій, Брянській, Курській, Орловській, Бєлгородській областях).» Русские. М.: Наука, 1997 / РАН. Ин-т этнологии и антропологи. [Архівовано 8 серпня 2017 у Wayback Machine.]
  128. ↑ доктор исторических наук Ю. Б. Симченко, доктор исторических наук В. А. Тишков // ЭТНОГРАФИЧЕСКИЕ ГРУППЫ РУССКОГО НАРОДА. ИСТОРИКО-КУЛЬТУРНЫЕ ЗОНЫ РОССИИ. Архів оригіналу за 8 серпня 2017. Процитовано 17 вересня 2013.
  129. ↑ а б История религии в России. М., 2001. С. 582
  130. ↑ а б Справочник «Религиозные объединения Российской Федерации». М., 1996. С. 112.
  131. ↑ а б в Митрохин Л. Н. Баптизм: история и современность // Митрохин Л. М. Философско-логические очерки. — СПб.: РХГИ, 1997. — С. 356—469.
  132. ↑ «История евангельских христиан-баптистов в СССР». Издательство ВСЕХБ, Москва, 1989
  133. ↑ Шнирельман, 2012.

Джерела

  • Галушко К. Ю. Росіяни в Україні [Архівовано 20 квітня 2018 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 334—337. — ISBN 978-966-00-1290-5.
  • Грушевський М. Історія України-Руси. т. 1, друге вид. — К., 1913 (передрук у Нью-Йорку, 1954).
  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
  • Державин Н. Происхождение русского народа. М. 1944.
  • Костомаров М. Две русские народности. журнал «Основа», март. П. 1861.
  • Ляпунов Б. Древнейшие взаимные связи языков русского и украинского и некоторые выводы о времени их возникновения как отдельных лингвистических групп. У зб. Русскал историческая лексикология. — М., 1968.
  • Мавродин В. Образование єдиного русского государства. — П., 1951.
  • Народы Європейской части СССР, т. І. М. 1964.
  • Происхождение и этническая история русского народа по антропологическим данным. Под редакцией В. Бунака. — М., 1965. (рос.)
  • Русские. Историко-этнографический атлас. — М., 1967.
  • Рыбаков Б. Первые века русской истории. — М., 1964.
  • Филин Ф. Происхождение русского, украинского и белорусского языков. — П. 1972.
  • Шахматов А. К вопросу об образовании русских наречий и русских народностей // Журнал Министерства Народного Просвещени. — апрель 1899.
  • Zelenin D. Russische (Ostslawische) Volkskunde. Берлін — Ляйпціґ 1927;

Посилання

Вікіцитати містять висловлювання на тему: Росіяни
Вікіцитати містять висловлювання на тему: Російські прислів'я

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Росіяни

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Росіяни&oldid=43501692